На столику перед тілом стояла склянка, на дні якої лишилося кілька міліметрів апельсинового соку. Поруч — розкидані книжки й газети. Й аркуш цупкого кремового паперу з червоною ружею Тюдорів, схожою на краплину крові, й надрукованою адресою будинку, в якому стояла Робін. Лист написали округлим дівочим почерком.
Сьогодні була остання соломинка. За яку дурепу ти мене маєш, наймаючи ту дівчину у свою приймальню просто в мене перед носом? Сподіваюся, ти розумієш, яким смішним видаєшся, скільки людей з тебе кепкує,— чоловік, який погнався за дівчиною, молодшою за власних доньок. З мене досить. Роби з себе дурня, мене це не обходить. Кінець.
Я повертаюся до Вулстоуна. Влаштую все для коней і вшиюся назавжди.
Твої жахливі кінчені діти зрадіють — а ти, Джаспере? В цьому я сумніваюся, але вже запізно.
К.
Робін тільки нахилися сфотографувати записку, як двері гучно зачинилися, і, зойкнувши, вона розвернулася на звук. На порозі стояв Страйк, кремезний і неголений, у тому самому одязі, в якому був на прийомі. Він дивився на фігуру у кріслі.
— Поліція скоро буде,— повідомила Робін.— Я їм щойно подзвонила.
Страйк обережно зайшов до кімнати.
— От же ж чорт.
Він побачив тріснутий слоїк з пігулками на підлозі, переступив, оглянув трубку і затягнуте пластиком обличчя.
— Раф казав, що він дивно поводиться,— мовила Робін,— але не думаю, що йому могло спасти на думку...
Страйк мовчав, далі оглядаючи тіло.
— Це там було вчора ввечері?
— Що?
— Оце,— вказав Страйк.
На звороті долоні в Чизвелла був півкруглий слід, темно-червоний на тлі грубої блідої шкіри.
— Не пам’ятаю,— відповіла Робін.
Шок від того, що сталося, нарешті дійшов до неї, і стало важко зібрати думки докупи. Вони плинули крізь її голову як заманеться, без стерна й вітрил: Чизвелл гавкає у вікно машини на поліціянтів, щоб пропустили Страйка на прийом; Чизвелл називає Кінвару тупою сукою, Чизвелл вимагає зустрічі вранці. Дивно сподіватися, що вона могла запам’ятати його руки.
— Гм-м,— мовив Страйк. Він помітив мобільний у руці в Робін.— Ти все сфотографувала?
Вона кивнула.
— Все це? — спитав він, показуючи на стіл.— І це? — додав він, вказавши на тріснутий слоїк на ковроліні.
— Так. А то моя провина. Я на них наступила.
— Як ти увійшла?
— Двері були відчинені. Я подумала, що він їх так залишив для нас,— відповіла Робін.— На вулиці щось кричав робітник, а я подумала, що то Чизвелл запрошує увійти. Я чекала...
— Будь тут,— звелів Страйк.
Він вийшов з кімнати. Робін почула, як Страйк піднімається сходами, тоді його важкі кроки загупали на стелі — але Робін знала, що там нікого немає. Вона відчувала глибоку безживність цього будинку, його хистку картонну нереальність. І справді, менш ніж за п’ять хвилин Страйк повернувся, хитаючи головою.
— Нікого.
Він пройшов повз Робін до дверей у вітальню; почувши кроки по кахлях, Робін зрозуміла, що він зайшов до кухні.
— Абсолютно порожньо,— повідомив Страйк, повернувшись.
— Що сталося вчора ввечері? — спитала Робін.— Ти казав про щось дивне.
Вона хотіла обговорити щось, відмінне від страшної постаті, яка у своїй гротескній безживності ніби заповнювала всю кімнату.
— Мені подзвонив Біллі. Сказав, якісь люди хочуть його вбити — переслідують. Заявив, що сховався в телефонній буді на Трафальгарській площі. Я пішов його шукати, але вже не знайшов.
— О,— відповіла Робін.
Отже, з Шарлоттою він не був. Навіть за нинішніх екстремальних обставин Робін відзначила цей факт і зраділа.
— Що за?..— тихо спитав Страйк, дивлячись повз неї в куток кімнати.
В темному кутку під стіною стояла покривлена рапіра. Здавалося, її погнули навмисно, можливо, ставши ногами. Страйк обережно обійшов тіло, щоб краще її роздивитися, аж тут під будинком завила поліційна машина, і Страйк розігнувся.
— Звісно, ми їм усе розкажемо,— мовив він.
— Так,— відповіла Робін.
— Але не про підслухові пристрої. Чорт... якщо вони знайдуть їх у тебе в кабінеті...
— Не знайдуть,— запевнила Робін.— Я їх учора забрала додому на той раз, якщо через «Сан» доведеться вшиватися.
Страйк не встиг висловити своє захоплення такою холоднокровною завбачливістю, як у двері гучно постукали.
— Ну, було добре, поки було, га? — спитав Страйк з похмурою усмішкою, виходячи в коридор.— Побули трохи не на шпальтах газет.