— Але Іззі знає, чому я була там,— заперечила Робін.— Рідні підтвердять, що його шантажували.
Страйк неуважно струсив попіл в Ільзин горщик з розмарином.
— А точно? Може, вони хочуть зам’яти справу, адже він помер?
Мовчання Робін він сприйняв як неохочу згоду.
— Преса опротестує заборону, так?
— За словами Ільзи, апеляцію вже подано. Якби я був редактором таблоїда, то стежив би за нами, тож слід бути обережними. Я сьогодні повертаюся до офісу, але тобі раджу лишатися вдома.
— Як довго? — спитала Робін.
Страйк почув напругу в її голосі. Це лише стрес від усієї цієї справи так на неї діє?
— Будемо грати на слух, Робін. Вони знають, що ти була в Палатах парламенту. Ти зацікавила пресу, ще коли він був живий, а тепер вони точно не відчепляться, бо знають, хто ти насправді, а Чизвелл помер.
Робін мовчала.
— Як там справи з рахунками? — спитав Страйк.
Робін наполягла на тому, щоб узяти цю роботу, хоча з рахунками обоє не любили мати справу.
— З ними все було б значно краще, якби Чизвелл устиг заплатити.
— Я спробую домовитися з його рідними,— сказав Страйк, потираючи очі,— але питати про гроші ще до похорону — то непристойно.
— Я знову переглядала фотографії,— мовила Робін. Знайшовши труп, вони щоденно зідзвонювалися, і щоразу розмова верталася до світлин Чизвеллового тіла й кімнати, в якій вони його виявили.
— Я теж. Щось нове помітила?
— Так, два маленькі бронзові гачки на стіні. Гадаю, рапіра зазвичай...
— Висіла під картиною, якої немає?
— Саме так. Як гадаєш, вона належала Чизвеллу? З армійських часів?
— Цілком можливо. Або комусь із його пращурів.
— Цікаво, чому її зняли? І чому вона погнута?
— Думаєш, Чизвелл міг схопити її зі стіни, щоб захиститися від убивці?
— Це ти вперше вимовив це слово,— тихо відзначила Робін.— «Убивця».
До Страйка підлетіла оса — і подзижчала геть, відігнана цигарковим димом.
— Та я жартую.
— Точно?
Страйк витягнув ноги і подивився на ступні. В будинку було тепло, тож він був без шкарпеток і черевиків. Гола нога, яка рідко бачила сонячне світло, була бліда й волохата. Стопа протеза — суцільний шмат вуглеволокна без окремих пальців — тьмяно поблискувала під сонцем.
— Є дуже дивні елементи,— мовив Страйк, поворушивши пальцями, які ще лишалися,— але минув тиждень без жодного арешту. Поліція мала помітити все, що помітили ми.
— Вордл щось чув? У Ванесси захворів тато. Вона взяла відпустку, а так би я спитала її.
— Вордл по вуха в антитерористичних заходах до Олімпійських ігор. Але знайшов час лишити мені повідомлення на автовідповідачі й аж усцикався, що мій клієнт узяв і помер у мене на очах.
— Корморане, ти звернув увагу на назву тих гомеопатичних пігулок, що я на них наступила?
— Ні,— відповів Страйк. Цього фото він не відкладав.— А що там за назва?
— «Лахесіс». Я побачила, коли збільшила фото.
— І чому це має значення?
— Коли Чизвелл зайшов до нашого кабінету і почав цитувати Ааміру вірш латиною і казати про «чоловіка з твоїми нахилами», то згадав про Лахесіс. Сказав, що то...
— Одна з мойр.
— ...саме так. Та, що знає, «коли чий жереб випаде».
Страйк кілька секунд курив мовчки.
— Звучить як погроза.
— Знаю.
— Ти точно не можеш пригадати, що то за вірш? Може, автора надаєш?
— Я намагалася згадати, але ні... Зажди,— раптом сказала Робін.— Він назвав номер.
— Катул,— Страйк аж випростався на металевому садовому стільці.
— Звідки ти знаєш?
— Бо Катулові вірші замість назв мають номери, і в Чизвелла на столі була його книжка. Катул писав про купу цікавих нахилів: інцест, содомію, ґвалтування дітей... може, хіба про зоофілію не написав. Є відомий вірш про горобця, але там ніхто пташку не дрюкає.
— Дивний збіг, правда? — спитала Робін, ігноруючи дотеп.
— Може, Чизвеллові прописали пігулки, тому йому й згадалася одна з мойр?
— Він тобі був схожий на людину, яка вірить у гомеопатію?
— Hi,— визнав Страйк,— але якщо ти хочеш сказати, що вбивця кинув там пляшечку «лахесісу» просто задля краси...
Він почув далекий дзвін.
— Хтось прийшов,— мовила Робін.— Я, мабуть...
— Не відчиняй, поки не побачиш, хто то,— сказав Страйк. Його раптом охопило погане передчуття.
Кроки Робін були притишені — Страйк знав, що вона йде по ковроліну.
— О Боже.
— Хто там?
— Мітч Патерсон.
— Він тебе бачив?
— Ні, я нагорі.
— Тоді не відчиняй.