Підхопивши чайник, Іззі рушила до кухонної зони, де підлила в чайник гарячої води.
— Фізз нераціональна щодо Джиммі,— сказала вона, повернувшись із повним чайником і з грюкотом опустивши його на стіл.— Вона його не терпіла, ще коли ми були підлітками.
Вся червона, Іззі налила собі другу чашку чаю. Страйк мовчав, і тоді вона знервовано повторила:
— Та історія з шантажем не пов’язана з татковою смертю. То все в минулому.
— Ти не сказала про це поліції? — тихо спитав Страйк.
Пауза. Обличчя Іззі стало ще рожевішим. Вона відсьорбнула чаю, тоді мовила:
— Ні.
А далі похапцем додала:
— Мені страшенно шкода, я можу уявити, як ви з Венецією через це почуваєтеся, але наразі нас більше хвилює таткова репутація. Ми не можемо дозволити, щоб ця історія потрапила у пресу, Корморане. Шантаж міг би бути пов’язаний з його смертю лише в одному випадку: якби спричинився до його самогубства, але я просто не вірю, що татко міг укоротити собі віку — ні через це, ні через щось інше.
— Деллі, мабуть, легко було накласти абсолютну заборону,— мовив Страйк,— якщо її підтримали рідні Чизвелла, які сказали, що ніхто його не шантажував.
— Нас тепер більше хвилює те, яким татка пам’ятатимуть. Шантаж... з ним покінчено, та й по тому.
— Але Фіззі вважає, що Джиммі може мати якийсь стосунок до смерті вашого батька.
— Це не... то зовсім інакша справа, зважаючи на предмет шантажу,— незв’язно пояснила Іззі.— Джиммі зачаїв образу... важко пояснити... Фізз просто має пунктик на Джиммі.
— Що решта членів родини думає про нове втручання з мого боку?
— Ну... Раф не дуже зрадів, але він тут ні до чого. Платитиму тобі я.
— А чому не зрадів?
— Тому що,— відповіла Іззі,— ну, тому що поліція допитувала Рафа активніше, ніж будь-кого з нас, бо... Слухай, та Раф тут ні до чого,— повторила вона.— Я буду твоєю клієнткою, я хочу тебе запросити. Просто розвій алібі Кінвари, я знаю, ти можеш.
— Боюся,— мовив Страйк,— що я не можу взятися за цю роботу на таких умовах, Іззі.
— Чому?
— Клієнт не може мені казати, що мені вільно розслідувати, а що ні. Я тобі підійду лише в тому випадку, якщо ти готова знати нею правду.
— Підійдеш, я знаю, що ти найкращий, саме тому тебе найняв гатко, і я хочу.
— Тоді тобі доведеться відповідати на питання, які я ставлю, а не казати, що має стосунок до справи, а що тут ні до чого.
Іззі кинула на нього ворожий погляд понад чашкою, а потім, на подив Страйка, пирхнула.
— Не знаю, чого я дивуюся. Я ж знала, який ти. Пам’ятаєш, як ти засперечався з Джеймі Моемом у «Нам Лонг Ле Шейкері»? О, та точно пам’ятаєш. Ти не відступав! Був момент,
Коли всі за столом були проти тебе. А суперечка була про... пам’ятаєш...
— Смертну кару,— відповів заскочений зненацька Страйк.— Так, я це пам’ятаю.
На якусь мить перед ним ніби постала не чиста й світла вітальня Іззі з реліктами заможного англійського минулого, а погано освітлений інтер’єр сумнівного в’єтнамського ресторану в Челсі; там дванадцять років тому він під час вечері вступив у суперечку з одним з Шарлоттиних друзів. Обличчя Джеймі Моема в його спогадах було гладеньке, поросяче. Він хотів випендритися перед бидлом, яке Шарлотта притягнула на вечерю замість його давнього друга Яго Росса.
— ...і Джеймі так страшенно розлютився на тебе, — провадила Іззі.— Він тепер, знаєш, королівський адвокат, дуже успішний.
— Видно, навчився тримати себе в руках під час суперечок,— сказав Страйк, а Іззі знову пирхнула.— Іззі,— мовив він, повертаючись до основного предмету,— якщо ти кажеш усе це серйозно...
— Так!
— ...ти відповідатимеш на мої питання,— закінчив Страйк і видобув з кишені записник.
Іззі вагалася. Він дістав ручку.
— Я вмію берегти секрети,— запевнив Страйк.— За останні кілька років я почув таємниці сотень родин і жодної не виказав. Нічого з того, ще не стосується смерті твого батька, не вийде за межі моєї агенції. Але якщо ти мені не довіряєш...
— Довіряю,— з відчаєм відповіла Іззі й дещо здивувала Страйка тим, що потягнулася вперед і торкнулася його коліна.— Довіряю, Корморане, чесно, але це... це складно... розповідати про татка...
— Я це розумію,— запевнив Страйк і заніс ручку над записником.— Почнімо з того, чому поліція допитувала Рафаеля активніше, ніж решту родичів.
Він бачив, що Іззі не хоче відповідати, але по миті вагання вона мовила:
— Ну, гадаю, це почасти тому, що татко дзвонив Рафаелю рано-вранці перед смертю. То був його останній дзвінок.