— І що він сказав?
— Нічого важливого. Жодного зв’язку з його смертю. Але,— поспішно додала вона, ніби стараючись стерти враження, яке могли залишити ці останні слова,— я гадаю, що головна причина, з якої Раф не хоче, щоб я тебе наймала, це те, що він сильно запав на твою Венецію, поки вона працювала у нас в офісі, й тепер, властиво, почувається ідіотом, бо вилив їй душу.
— Запав, он як? — спитав Страйк.
— Так, тож не дивно, що тепер йому здається, що всі його пошили в дурні.
— Але факт у тому...
— Знаю, що ти хочеш сказати, але...
— ...якщо хочеш, щоб я розслідував, це я вирішуватиму, що має значення, а що ні, Іззі. Я, а не ти. Тож я хочу знати,— і він почав на пальцях перераховувати всі випадки, коли Іззі оголошувала інформацію незначущою,— навіщо твій батько телефонував Рафаелю ранком своєї смерті, через що посварилися твій батько і Кінвара тоді, коли вона вдарила його молотком... і чим шантажували твого батька.
Сапфіровий хрест тьмяно поблискував щоразу, як груди Іззі піднімалися й опадали. Нарешті вона рвучко заговорила:
— Не мені казати, про що б... була остання розмова татка й Рафа. Це має розповідати Раф.
— То приватне?
— Так,— відповіла Іззі, знову сильно почервонівши. Страйк засумнівався, чи вона не бреше.
— Ти казала, що твій батько запросив Рафаеля до квартири на Ебері-стріт у день, коли помер. Він призначив інший час? Скасував зустріч?
— Скасував. Слухай, ти маєш розпитати Рафа,— повторила вона.
— Гаразд,— відповів Страйк і зробив позначку в записнику.— Яка причина спонукала твою мачуху вдарити твого батька молотком по голові?
Очі Іззі наповнилися слізьми. Схлипнувши, вона витягнула з рукава носовичок і приклала до обличчя:
— Я н... не хотіла тобі к... казати, щоб ти не думав про татка п-погано, бо він п... п... розумієш, він зробив таке, що...
Широкі плечі Іззі трусилися, вона неромантично хлипала. Страйк, якого це відкрите й гучне горе зворушило сильніше, ніж могло б акуратне витирання слізок, сидів у безсилому співчутті, а вона намагалася видушити з себе вибачення:
— Мені так... так...
— Та нічого,— грубо озвався Страйк.— Не дивно, що ти засмучена.
Але втрата самовладання глибоко присоромила Іззі, й відновлення самоконтролю пересипали збентежені вибачення навпіл з гикавкою. Кінець кінцем вона витерла обличчя — грубо, ніби витирала вікно,— востаннє вибачилася, випростала спину і сказала з притиском, який, зважаючи на обставини, викликав у Страйка повагу:
— Якщо візьмешся за справу... щойно ми підпишемо контракт... я тобі розповім, що татко зробив, аж Кінвара його вдарила.
— Як я розумію,— сказав Страйк,— те саме стосується предмету, яким шантажували твого батька Вінн і Найт?
— Слухай,— заговорила вона, знов заплакавши,— ти не розумієш? Тепер це таткова репутація. Я не хочу, щоб люди пам’ятали його за ті речі... прошу, допоможи нам, Корме. Будь ласка! Я знаю, що то не самогубство, я знаю...
Страйк дозволив мовчанню відповісти за нього. Врешті-решт із жалісним виразом обличчя вона вимовила, затинаючись:
— Добре. Я тобі розповім про шантаж, але тільки якщо Фізз і Торкс погодяться.
— Хто такий Торкс?
— Торкіль. Чоловік Фіззі. Ми всі поклялися ніколи нікому не казати, але я з ними п-поговорю, і якщо вони п-погодяться, я все тобі розповім.
— А думки Рафаеля не питають?
— Він нічого не знав про цю історію з шантажем. Усе одно він був за ґратами, коли Джиммі вперше прийшов до татка, і не зростав з нами, тож не міг... Раф нічого не знав.
— А Кінвара? — спитав Страйк.— Вона знала?
— О так,— відповіла Іззі, і злоба спотворила її зазвичай приязне обличчя,— але вона точно не захоче, щоб ми тобі розповідали. О, не для того, щоб захистити татка,— додала вона, правильно витлумачивши вираз Страйкового обличчя,— а щоб захистити себе. Кінвара, розумієш, від того виграла. Вона ніколи не заперечувала проти будь-яких учинків татка, якщо мала з них зиск.
39
...властиво, я говорю про це якнайменше; про такі речі краще мовчати.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Суботній день у Робін був кепський, а ніч йому передувала ще гірша.
Вона з зойком прокинулася о четвертій, не повністю оговтавшись від сну, в якому йшла темною вулицею з повною сумкою підслухових пристроїв. За нею гналися чоловіки в масках. Давня ножова рана на руці відкрилася, і переслідувачі йшли по сліду її крові, й вона знала, що ніколи не дістанеться туди, де на сумку з жучками чекає Страйк...
— Що? — промимрив у напівсні Метью.