— Ого,— сказала Робін, спостерігаючи за кіньми, поки «лендровер» трусився по нерівній дорозі.— Вона тримає жеребців разом.
— А це погано, так? — спитав Страйк. Волохата істота кольору сажі зубами й задніми копитами атакувала так само здоровезну тварину, яку він назвав би брунатною, хоч, понад сумнів, колір її шкури називався якимсь рідкісним конярським словом.
— Так зазвичай не роблять,— відповіла Робін і аж скривилася, коли задні копита чорного жеребця врізали по боку його товариша.
Заїхавши за ріг, вони побачили простий неокласичний будинок з брудно-жовтого каменю. Засипане гравієм подвір’я теж було у вибоїнах і бур’яні, вікна були брудні, під дверима якось не до речі стояли ясла з кормом для коней. Перед будинком уже стояло три машини: червона «ауді Q3», «ренджровер» насичено-зеленого кольору і старий брудний «сузукі гранд вітара». Праворуч від будинку була стайня, ліворуч — широке крикетне поле, давно вже віддане ромену. Далі знову тягнувся густий ліс.
Робін загальмувала, і з дверей з гавкотом вискочили товстий чорний лабрадор і жорсткошерстий тер’єр. Лабрадор наче хотів дружити, але норфолкський тер’єр з мордочкою злої мавпочки гавкав і гарчав, поки з будинку не вийшов світлочубий чоловік у смугастій сорочці й вельветових штанях кольору гірчиці. Він загорлав:
— РАТТЕНБЕРІ, ЦИТЬ!
Собака підкорився і тільки тихо гарчав — винятково на Страйка.
— Торкіль Д’Амері,— прожебонів світлочубий чоловік, підходячи до Страйка з простягнутою рукою. Під блакитними очима він мав глибокі мішки, а лискуче рожеве обличчя мало такий вигляд, ніби він зроду не потребував леза.— Не зважайте на собаку, він просто весь такий грізний.
— Корморан Страйк. А це...
Робін тільки встигла простягнути руку, як з будинку вибігла Кінвара у старих штанях для їзди верхи і в линялій футболці, з розвіяним рудим волоссям.
— Та Господи Боже! Ви що, нічого не знаєте про коней? — заверещала вона на Робін і Страйка.— Нащо ви так швидко їхали?
— Не потикайся туди без шолома, Кінваро! — гукнув до неї Торкіль, але Кінвара помчала геть, ніби не чуючи.— Ви не винні,— запевнив він Страйка і Робін, закотивши очі.— Треба мчати швидко, бо загрузнеш у вибоїні, ха-ха. Ну, ходімо... а ось і Іззі.
З будинку вийшла Іззі в темно-синій сукні-сорочці та з сапфіровим хрестом на шиї. На подив Робін, вона обійняла Страйка, ніби він був давнім другом і прийшов висловити співчуття.
— Привіт, Іззі,— мовив той і відступив на півкроку, виплутуючись із її обіймів.— Ти, звісно, знайома з Робін.
— О так, і треба звикнути тепер називати тебе «Робін»,— відповіла Іззі, усміхаючись і цілуючи Робін в обидві щоки.— Вибач, якщо я забудуся і назву тебе Венецією... точно назву, бо досі думаю про тебе саме так. Чули про Віннів? — спитала вона на тому самому диханні.
Страйк і Робін кивнули.
— Жахливий, жахливий чоловік,— сказала Іззі.— Я така рада, що Делла його позбулася. Хай там що, заходьте... а де Кінвара? — спитала вона у свого зятя, заводячи всіх у будинок, похмурий після ясного дня.
— Та чортові коні знов подуріли,— відповів Торкіль, перекрикуючи гавкіт норфолкського тер’єра.— Фу, Раттербері, відчепися, лишишся надворі.
Він ляснув дверима просто перед тер’єром, який почав скавчати і шкребтися. Лабрадор тихенько чалапав слідом за Іззі, яка провела гостей темним коридором з широкими кам’яними сходами до вітальні справа.
Довгі вікна виходили на крикетне поле і ліс. Коли увійшли, за вікнами з дикими зойками пробігла високою травою трійця білявих дітлахів і зникла з очей. Нічого сучасного у їхній зовнішності не було. З такими зачісками і в такому одязі вони могли легко вийти просто з сорокових років.
— Це дітки Торкіля і Фіззі,— з теплотою сказала Іззі.
— Провину визнаю,— гордовито мовив Торкіль.— Дружина нагорі, піду покличу.
Робін відвернулася від вікна і відчула потужний п’янкий запах, що несвідомо навіяв їй відчуття напруги. На столі за диваном стояв букет лілей. Вони були одного кольору з вицвілими шторами — колись червоногарячими, а тепер блідо-рожевими, й подертими шпалерами на стінах, де двійко темніших багряних плям показувало, де раніше висіли картини. Все було пошарпане, зношене. Над коминком висіла одна з останніх картин: у загородці ряба біло-брунатна кобила торкалася сніжно-білого лошати, що скрутилося на сіні.