— Ви не проти, якщо я поставлю кілька стандартних запитань? Не думаю, що буде щось, про що не питала поліція. Просто декілька моментів, які я хочу прояснити, якщо ваша ласка. Скільки існує комплектів ключів до будинку на Ебері-стріт?
— Три, наскільки мені відомо,— відповіла Кінвара. З того, з яким притиском вона це сказала, було зрозуміло, що вона підозрює, ніби решта родини може приховувати від неї ключі.
— І хто їх мав? — провадив Страйк.
— Ну, один комплект був у Джаспера,— відповіла вона,— один у мене, і ще був запасний, який Джаспер дав прибиральниці.
— Як її звати?
— Гадки не маю. Джаспер відпустив її за кілька тижнів до того як... як помер.
— Чому він її звільнив? — спитав Страйк.
— Якщо вже так треба знати, ми її позбулися, бо треба було затягнути паски.
— Вона прийшла з агенції?
— О ні. Джаспер був старомодний. Він написав оголошення у крамниці поблизу, і вона прийшла. Гадаю, вона румунка чи полька, чи хто там ще.
— У вас є її дані?
— Ні. Джаспер її найняв і звільнив. Я її навіть не бачила.
— Що сталося з її ключами?
— Вони були в шухляді на кухні на Ебері-стріт, але коли Джаспер помер, виявилося, що він поклав їх у стіл на роботі,— відповіла Кінвара.— Їх нам передали разом з іншими особистими речами.
— Це досить-таки дивно,— відзначив Страйк.— Хтось знає, чому він міг це зробити?
Всі дивилися байдуже, але Кінвара сказала:
— Він завжди дбав про безпеку, а останнім часом став параноїком — звісно, коли не йшлося про коней. Усі ключі до будинку на Ебері-стріт особливі. Унікальні. Їх не можна підробити.
— Важко підробити,— сказав Страйк, записуючи,— але не неможливо, якщо знаєш потрібних людей. Де було двоє інших комплектів на час смерті?
— Джасперові — в кишені піджака, мої тут, у сумочці,— відповіла Кінвара.
— Балон з гелієм,— перейшов до наступного питання Страйк.— Хтось знає, коли його придбали?
Ці слова привітало загальне мовчання.
— Чи була якась вечірка,— провадив Страйк,— може, для когось із дітей...
— Ніколи,— відповіла Фіззі.— Квартиру на Ебері-стріт татко використовував для роботи. Не пригадаю, щоб там хоч раз була вечірка.
— А ви, місіс Чизвелл,— звернувся Страйк до Кінвари.— Ви не пригадуєте...
— Ні,— обірвала його питання Кінвара.— Я вже сказала про це поліції. Джаспер, мабуть, сам його купив, іншого пояснення немає.
— Знайшли чек? Може, виписку з кредитної картки?
— Він, мабуть, платив готівкою,— підказав Торкіль.
— Ще одне, що я хочу з’ясувати,— мовив Страйк, рухаючись далі за власноруч складеним переліком,— це історія телефонних дзвінків, які пан міністр зробив уранці перед смертю. Здається, він дзвонив вам, місіс Чизвелл, а тоді тобі, Рафаелю.
Рафаель кивнув. Кінвара пояснила:
— Він хотів знати, чи я серйозно сказала, що йду, і я відповіла, що так, серйозно. Я не знала... не знала, хто ваша помічниця насправді. З’явилася мов грім з чистого неба, а Джаспер так дивно поводився, коли я про неї розпитувала, і я... я сильно розсердилася. Вирішила, щось відбувається.
— Ви не здивувалися, що чоловік чекав аж до ранку і тільки тоді подзвонив вам щодо записки? — спитав Страйк.
— Він сказав, що не помітив її, коли тільки зайшов.
— Де ви її лишили?
— На тумбочці біля ліжка. Він, мабуть, повернувся п’яний. Він сильно п’є... тобто пив. Відколи почалася всі ця історія з шантажем.
Норфолкський тер’єр, якого не пустили в дім, раптом вигулькнув за довгим вікном і знов почав гавкати на всіх.
— Клятий пес,— сказав Торкіль.
— Він скучив за Джаспером,— озвалася Кінвара.— Він був Джасперовим п-песиком...
Вона різко підвелася і пішла по серветки — коробка стояла на стосі книжок із садівництва. Всім стало ніяково. Тер’єр дзявкотів і дзявкотів. Сонний лабрадор прокинувся і собі гавкнув, аж тут хтось із білявих дітей вибіг на луку і покликав тер’єра бігти гратися з м’ячиком. Пес зник.
— Молодець, Прингле! — гукнув Торкіль.
Коли гавкіт затих, почулися схлипування Кінвари і вовтузіння лабрадора, який знову влягався спати. Іззі, Фіззі й Торкіль обмінялися ніяковими поглядами, а Рафаель з кам’яним лицем дивився перед собою. Кінвара зовсім не подобалася Робін, але бездіяльність родини здалася їй бездушною.
— А звідки ота картина? — спитав Торкіль з удаваною цікавістю, приглядаючись до полотна з кіньми над головою Рафаеля.— Вона нова, так?
— То котрась із картин Тінкі,— сказала Фіззі, й собі придивившись.— Вона з Ірландії привезла купу мотлоху на кінську тему.