— Якщо Кінвара була з ним на Ебері-стріт, нащо він мені звелів їхати до неї сюди? — не витримав Рафаель.— І як ти поясниш, що вона тут опинилася раніше за мене?
Іззі набула такого вигляду, ніби збирається відповісти щось різке й доречне, але так і не знайшла слів. Тепер Страйк розумів, чому, за словами Іззі, дзвінок до Рафаеля не містив «нічого важливого»: це ще більше підривало версію про Кінвару-вбивцю.
— Яке прізвище у Тіґан? — спитав він.
— Бутчер,— відповіла Іззі.
— Вона не родичка тим братам Бутчерам, з якими спілкувався Джиммі Найт? — спитав Страйк.
Робін здалося, що трійця на дивані старається не дивитися одне на одного. Кінець кінцем відповіла Фіззі.
— Так, власне, родичка, але...
— Гадаю, я зв’яжуся з родиною і спитаю, чи вони не дадуть мені номер Тіґан,— сказала Іззі.— Так, Корморане, я спитаю і дам тобі знати.
Страйк знову звернувся до Рафаеля.
— Отже, ти виїхав, щойно батько попросив тебе навідатися до Кінвари?
— Ні, спершу я поїв і помився,— відповів Рафаель.— Я, власне, не дуже хотів мати з нею справу. Ми не те щоб сильно любимо одне одного. Приїхав сюди десь о дев’ятій.
— І скільки пробув?
— Урешті-решт — кілька годин,— тихо відповів Рафаель.— Приїхала поліція, сказали, що тато помер. Я ж не міг після такого взяти й піти? Кінвара мало не...
Відчинилися двері, й Кінвара повернулася до свого стільця з твердою спинкою. Обличчя в неї було рішуче, в кулаці — серветка.
— Маю п’ять хвилин,— сказала вона.— Подзвонив ветеринар, він недалеко і заїде оглянути Романо. Довго лишатися не можу.
— Можна я дещо спитаю? — звернулася до Страйка Робін.— Знаю, це може нічого не означати,— це вже вона сказала до всіх присутніх,— але коли я знайшла пана міністра, на підлозі біля нього лежала маленька синя пляшечка з гомеопатичними пігулками. Гомеопатія — явно не то, що він би...
— Що за пігулки? — на подив Робін, різко запитала Кінвара.
— «Лахесіс»,— відповіла Робін.
— У маленькій синій пляшечці?
— Так. То ваші?
— Так, мої!
— І ви лишили їх на Ебері-стріт? — спитав Страйк.
— Ні, я їх загубила кілька тижнів тому... але ніколи їх туди не привозила,— додала вона, суплячись не так до присутніх, як до себе.— Купила їх у Лондоні, бо аптека у Вулстоуні такого не має.
Кінвара супилася, явно намагаючись подумки відновити порядок подій.
— Пам’ятаю, як скуштувала двійко під аптекою, бо хотіла знати, чи він помітить їх у своєму кормі...
— Прошу? — спитала Робін, думаючи, що не розчула.
— Містик, у кормі,— відповіла Кінвара.— Я збиралася дати їх Містику.
— Ти хотіла годувати коня гомеопатією? — спитав Торкіль, запрошуючи всіх погодитися, що це дивно.
— Джаспер теж гадав, що це сміховинна ідея,— невиразно мовила Кінвара, досі занурена у спогади.— Так, я відкоркувала їх, щойно купила, скуштувала, і,— вона жестом показала дію,— поклала пляшечку в кишеню куртки, та коли приїхала додому, їх не було. Подумала, що десь загубила...
Тут вона аж зойкнула й почервоніла. Кінвара ніби переживала якесь внутрішнє, власне відкриття. Тоді, зрозумівши, що всі на неї дивляться, сказала:
— Я в той день їхала додому з Лондона з Джаспером! Ми зустрілися на станції, разом сіли на поїзд... він витягнув їх у мене з кишені! Вкрав, щоб я не давала їх Містику!
— Кінваро, це вже зовсім сміховинно,— коротко реготнула Фіззі.
Рафаель раптом вкрутив цигарку в порцелянову попільничку біля ліктя Робін. Він ніби ледь утримувався від коментарів.
— Ви їх більше не купували? — спитала в Кінвари Робін.
— Купувала,— відповіла Кінвара, геть спантеличена від шоку, хоч Робін її висновок про долю пігулок видавався дуже дивним.— Але в іншій пляшечці. Оту синю пляшечку я купила першою.
— Хіба гомеопатія не має ефекту плацебо? — поцікавився в усіх присутніх Торкіль.— Як може кінь...
— Торксе,— крізь зціплені зуби шикнула Фіззі.— Мовчи.
— Але нащо чоловікові красти у вас гомеопатичні пігулки? — з цікавістю спитав Страйк.— Це здається...
— Просто безглуздою злобою? — спитав Рафаель, який, схрестивши руки, стояв під картиною з мертвим лошам.— Може, тому, що ти такий переконаний у власній правоті і в неправоті іншої людини, що не бачиш поганого в тому, щоб спинити її, не дати наробити шкоди?