— За тобою не стежать?
— Ні, гадаю, що той журналіст здався. Вчора його теж не було. Але май на увазі, що він би мене і не впізнав. Бачив би ти моє волосся.
— А що — ти щось із собою зробила?
— Крейда.
— Що?
— Крейда для волосся,— пояснила Робін.— Тимчасовий колір. Я тепер чорно-синя. І ще сильно нафарбувала очі й наклеїла тимчасові татуювання.
— А зроби селфі, мені якраз треба підняти настрій.
— Сам роби. Що в тебе?
— Ані на нігтик. Уранці Маллік вийшов разом з Деллою з її будинку...
— Боже, вони живуть разом?
— Гадки не маю. Поїхали кудись на таксі разом із собакою. Годину як повернулися, сиджу, чекаю, що буде. Але от цікавий факт: я раніше бачив Малліка. Як побачив уранці, так і впізнав.
— Правда?
— Так, він був на зустрічі «ОПОРУ» у Джиммі. Куди я ходив, коли шукав Біллі.
— Дуже дивно... Гадаєш, він був у Ґерайнта за посередника?
— Мабуть,— відповів Страйк,— але я не розумію, чим телефон не підходив як засіб зв’язку. Знаєш, є в цьому Малліку щось загалом дивне.
— Він нормальний,— негайно відповіла Робін.— Я йому не сподобалася, але то тільки тому, що він мене запідозрив. Це лише означає, що він виявився меткіший за всіх інших.
— Не думаєш, що він убивця?
— Ти це через Кінварині слова?
— «Мій чоловік спровокував декого — декого, кого я просила не сердити»,— нагадав Страйк.
— Але чому хтось міг перейматися, щоб не сердити Ааміра? Бо він не білий? Мені, власне, його шкода, мусив працювати з таким...
— Зажди,— сказав Страйк, кинувши останній шмат піци на тарілку.
Двері Деллиного будинку знову відчинилися.
— Ми пішли,— повідомив Страйк, коли Маллік вийшов з будинку сам, причинив по собі двері, швидко вийшов на дорогу і рушив геть. Страйк попрямував до виходу з піцерії, плануючи стежити за ним.
— Так енергійно іде. Здається, радий, що вирвався від неї...
— Як твоя нога?
— Бувало і гірше. Зажди, завертає за ріг... Робін, мені треба йти, час прискоритися.
— Щасти.
— Дякую.
Страйк перетнув Саутварк-Парк-роуд так швидко, як тільки дозволяла нога, тоді завернув на Алма-Гроув. То була довга тиха вулиця, де на рівних проміжках росли явори, а з обох боків тягнулися вікторіанські будинки. На подив Страйка, Маллік зупинився перед будинком праворуч, з бірюзовими дверима, і зайшов. Відстань між його оселею і будинком Віннів складала хвилин п’ять пішки.
Будинки на Алма-Гроув були вузькі, тож Страйк легко уявляв, як будь-який гамір проникає крізь стіни. Заждавши достатньо, щоб Маллік зняв піджак і черевики, Страйк підійшов до бірюзових дверей і постукав.
За кілька секунд Аамір відчинив. Вираз обличчя змінився — від люб’язної цікавості до шоку. Вочевидь, Аамір чудово знав, хто такий Страйк.
— Аамір Маллік?
Парубок спершу не відповів, а просто стояв, завмерши і поклавши одну руку на двері, а другу — на стіну коридору, і дивився на Страйка темними очима, що їх зменшували товсті скельця окулярів.
— Чого вам треба?
— Поговорити,— відповів Страйк.
— Поговорити? Нащо?
— Мене найняли родичі Джаспера Чизвелла. Вони не впевнені, що він скоїв самогубство.
Аамір не рухався і мовчав, ніби його вразив тимчасовий параліч. Кінець кінцем він відступив від дверей.
— Гаразд, заходьте.
На місці Ааміра Страйк теж хотів би дізнатися, що детектив знає чи підозрює, замість прокидатися вночі й мучитися здогадами, навіщо той приходив. Страйк увійшов, витер ноги об килимок.
Зсередини будинок здавався більшим, ніж ззовні. Аамір повів Страйка до вітальні. Інтер’єр був оформлений на смак людини, значно старшої за Ааміра. Густий строкатий ковролін у рожево-зелених закрутках, оббиті пістрявим ситцем стільці, дерев’яний кавовий столик з мереживною скатертиною і дзеркало у вигадливій рамі над коминком — усі ці речі вказували на літніх пожильців, хоча всередину коминка було встановлено потворний електрообігрівач. Полиці були порожні, з усіх поверхонь прибрали оздоби. На бильці крісла лежала книжка Стига Ларссона у м’якій палітурці.
Аамір розвернувся до Страйка, заклавши руки в кишені джинсів.
— Ви — Корморан Страйк,— повідомив він.
— Саме так.
— Ваша партнерка прикидалася Венецією в Палаті громад.
— І це теж правда.
— Чого вам треба? — вдруге спитав Аамір.
— Поставити вам кілька питань.
— Про що?
— Можна мені сісти? — спитав Страйк і сів, не чекаючи на дозвіл. Він помітив, як очі Ааміра метнулися до його ноги, і демонстративно витягнув перед собою протез, так що над шкарпеткою блиснув метал. Для чоловіка, що дбав про Деллину інвалідність, це стане достатнім аргументом не просити Страйка підвестися.— Як я вже казав, родичі Джаспера Чизвелла вважають, що це було не самогубство.