— Припини, бо заб’ю.
Аамір відкотився подалі від Страйка і став на ноги. Окуляри звисали з вуха. Тремкими руками він зняв їх, оглянув розбиту дужку. Його очі раптом зробилися величезними.
— Ааміре, мене не цікавить твоє приватне життя,— видихнув Страйк,— мене цікавить, кого ти покриваєш...
— Вимітайся геть,— прошепотів Аамір.
— ...бо якщо поліція вирішить, що це вбивство, все, що ти приховуєш, вийде назовні. Розслідування вбивств не поважають нічиєї приватності.
— Вимітайся!
— Добре. Не кажи, що я тебе не попередив.
Біля дверей Страйк востаннє розвернувся до Ааміра, який вийшов за ним у коридор і весь підібрався, коли Страйк спинився.
— Хто вирізав той знак у тебе у ванній, Ааміре?
— Геть!
Страйк зрозумів, що тиснути немає сенсу. Щойно він переступив поріг, двері ляснули.
Відійшовши на кілька будинків, Страйк, кривлячись, притулився до дерева, щоб розвантажити протез, і відіслав Робін фото, яке щойно зробив, разом з питанням:
Нічого не нагадує?
Він закурив і почав чекати на відповідь Робін, радіючи, що має привід нікуди не йти, бо боліла не тільки й кукса, а й скроня. Уникаючи лампи, Страйк ударився об стіну, а ще боліла спина через зусилля, докладене, коли кидав молодика на підлогу.
Страйк озирнувся на бірюзові двері. Правду кажучи, боліло ще дещо: сумління. Він заходив до оселі Малліка, не маючи наміру лякати його чи погрозами змушувати розповісти правду про стосунки з Чизвеллом і Віннами. Робота приватного детектива не керується заповіддю лікарів «не нашкодь», але Страйк головно намагався дізнаватися правду без зайвої шкоди для її носія. Читання тих коментарів на «Фейсбуці» було ударом нижче пояса. Розумний, нещасний, прив’язаний до Віннів явно не з надлишку вибору, Аамір Маллік вибухнув і вдався до насильства з відчаю. Страйкові не треба було дивитися на роздруківки в кишені, щоб згадати гордого Малліка в міністерстві закордонних справ, готового після відмінного навчання розпочати блискучу кар’єру поруч зі своїм наставником сером Кристофером Баррокло-Бернзом.
Задзвонив мобільний.
— Де ти взагалі знайшов ту картинку? — спитала Робін.
— На дверях ванної кімнати в Ааміра, під халатом.
— Ти жартуєш.
— Ні. На що воно тобі схоже?
— На білого коня з пагорба над Вулстоуном,— відповіла Робін.
— Ох, яке полегшення,— озвався Страйк, ліктями відштовхнувся від дерева і покульгав вулицею.— Я вже був подумав, що дожився до галюцинацій.
47
...я хочу спробувати зіграти свою скромну роль у життєвій боротьбі.
Генріх. Ібсен, «Росмерсгольм»
Робін вийшла зі станції метро «Камден-Таун» о пів на дев’яту в п’ятницю і рушила до крамниці прикрас на свій випробувальний день, гарячково поглядаючи на своє віддзеркалення в кожній вітрині.
За кілька місяців, що минули після суду над Шеклвелльським різником, вона опанувала різні техніки макіяжу — уміла змінювати форму брів чи малювала губи червоним, що в поєднанні з перуками й контактними лінзами помітно змінювало її зовнішність. Але стільки макіяжу, скільки сьогодні, Робін не носила ще ніколи. Очі (в які вона вставила темні контактні лінзи) було густо обведено чорним олівцем, губи нафарбовано світло-рожевою помадою, нігті покрито металево-сірим лаком. Маючи в кожному вусі лише по одній дірці, як більшість, Робін купила пару дешевих кафів, щоб зобразити більш авантюрний підхід до пірсингу. Коротка чорна сукня, яку вона придбала у благодійній крамниці «Оксфам» у Дептфорді, досі трохи тхнула (хоча Робін вчора її випрала в машинці), а на ноги вона натягнула чорні колготи і взула високі черевики зі шнурівкою, хоча ранок був теплий. Робін сподівалася, що в цьому костюмі схожа на інших готок і дівчат-емо, яких було повно в Камдені, де вона бувала рідко (і головно пов’язувала цей район з Лорелеєю і її крамницею вінтажного одягу).
Своє нове альтер-еґо Робін назвала Боббі Канліфф. Працюючи під прикриттям, завжди краще обирати імена з особистими асоціаціями, на які реагуєш інстинктивно. «Боббі» схоже було на «Робін», а ще люди іноді називали її таким скороченням — як-то той давніший юнак з офісу, що намагався з нею фліртувати, чи її брат Мартін (коли хотів позлити Робін). А Канліфф — то прізвище Метью.