— І до тринадцятого ви більше не мали контактів?
— Ми й тринадцятого не мали контакту,— нагадав Драммонд.— Я дзвонив Джасперу, так, але він не відповів. Іззі каже...— він затнувся.— Іззі каже, що він, мабуть, уже помер.
— То була рання година для дзвінка,— відзначив Страйк.
— Я... мав інформацію, яка могла його зацікавити.
— Яку саме?
— То особисте.
Страйк чекав. Драммонд відпив чаю.
— Дещо пов’язане з родинними фінансами, які — гадаю, ви про це знаєте — на час смерті Джаспера були в сумному становищі.
— Так.
— Джаспер продав землю, перезаклав будинок у Лондоні, виставив на продаж у мене цінні картини. Дійшов уже до краю, передав мені останні полотна зі спадку старої Тінкі. Це було... власне, трохи навіть соромно.
— Чому?
— Я продаю картини так званих «старих майстрів»,— пояснив Драммонд.— Я не купую зображення плямистих коней пензля народних художників з Австралії. Як жест увічливості, адже Джаспер мій давній друг, я попросив свого знайомого у «Кристіз». Таку-сяку грошову цінність мало лише зображення чубарої кобили з лошам...
— Гадаю, я бачив цю картину,— сказав Страйк.
— ...але навіть це — дріб’язок,— провадив Драммонд.— Дріб’язок.
— Скільки приблизно?
— П’ять-вісім тисяч, якщо пощастить,— недбало відповів Драммонд.
— Деяким людям такий дріб’язок був би не такий уже дрібний.
— Мій любий друже,— мовив Генрі Драммонд,— на це не полагодити навіть десятої частини даху в Чизвелл-гаузі.
— Але Чизвелл думав продати картину?
— Так, разом зі ще півдюжиною полотен,— відповів Драммонд.
— У мене склалося враження, що місіс Чизвелл прихильна до цієї картини.
— Не думаю, що під кінець бажання дружини мали для нього велика значення... О Боже,— зітхнув Драммонд,— усе це так важко. Я справді не хочу бути відповідальним за те, щоб родина почула новину, з якої стане лише біль і гнів. Вони й так страждають.
Він постукав нігтем по зубу.
— Запевняю вас,— сказав він,— що підстави мого дзвінка жодним чином не спричинилися до смерті Джаспера.
Проте здавалося, що Драммонд вагається.
— Ви маєте поговорити з Рафаелем,— сказав він, добираючи слова з помітною ретельністю,— бо я гадаю... мабуть... Я не люблю Рафаеля,— мовив він, ніби це ще не стало очевидно,— але гадаю, що в ранок батькової смерті він вчинив гідно. Принаймні я не бачу, яку особисту вигоду він міг від цього отримати, і я гадаю, що він нічого не каже з тих самих причин, з яких мовчу я. Він — член родини, тож краще йому вирішувати, як діяти. Поговоріть з Рафаелем.
У Страйка склалося враження, що Генрі Драммонд більше б зрадів, якби Рафаель скомпрометував себе перед родиною.
У двері кабінету постукали. Зазирнула білявка Люсінда.
— Місіс Росс не надто добре почувається, Генрі; вона збирається йти, але хоче попрощатися.
— Так, гаразд,— мовив Драммонд, підводячись.— Боюся, навряд чи я можу бути ще чимось корисним, містере Страйк.
— Я дуже вам вдячний, що ви погодилися зі мною зустрітися,— відповів Страйк, теж підводячись (важко) і беручи свій ціпок.— Я можу поставити одне останнє запитання?
— Звісно,— завмер Драммонд.
— Вам щось каже фраза «він вирізав на них коня»?
Драммонд ніби щиро здивувався.
— Хто вирізав коня? На кому?
— Ви не знаєте, що це може означати?
— Гадки не маю. Страшенно перепрошую, але як ви чули, на мене чекає клієнтка.
Страйкові лишилося тільки вийти до галереї разом з Драммондом.
Посередині порожньої галереї стояла Люсінда, що метушилася над чорнявою глибоко вагітною жінкою. Та сиділа на високому стільці й пила воду.
Впізнавши Шарлотту, Страйк зрозумів, що ця друга зустріч — не випадкова.
50
...на мені твоє тавро, назавжди — тавро на ціле життя.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
— Корме,— слабким голосом промовила вона, звівши на нього очі понад склянкою. Шарлотта була бліда, але Страйк, чудово знаючи, що вона йде на все, щоб облаштувати ситуацію собі на користь — не поїсть, намаститься блідим тоном,— тільки кивнув.
— О, ви знайомі? — здивувався Драммонд.
— Я мушу йти,— промимрила Шарлотта, спинаючись на ноги; поруч завмерла занепокоєна Люсінда.— Запізнююся на зустріч із сестрою.