Якась дівчина барабанила у двері ванної.
— Годі там злягатися, я сцяти хочу! — гукнула вона, насмішивши всіх навколо.
«От біда».
Робін зайшла до кухоньки (хіба трохи більшої за дві телефонні будки), де збоку сиділа парочка — дівчина на колінах у чоловіка, його рука в неї під спідницею,— а підлітки в чорному не без труднощів шукали, що б попоїсти. Прикинувшись, що шукає питво, Робін перебрала порожні банки й пляшки, спостерігаючи за успіхами підлітків у шафних розкопках, і відзначила, що з пачки мюслів сховок був би кепський.
Робін саме хотіла вийти, коли у дверях кухні з’явився анархіст Альф, значно більш обкурений, ніж був у пабі.
— А ось і вона,— гучно заявив він, намагаючись навести фокус на Робін.— Донька профсп’лкового голови!
— Це я,— відповіла Робін; з другої кімнати почулося «Олівер, Олівер, Олівер Твіст» голосом Д’Банджа. Вона спробувала пройти в Альфа під рукою, але той перегородив їй шлях з кухні. Дешевий ламінат під ногами трусився від гупання упертих танцюристів у кімнаті Гайлі.
— Ти сексі,— повідомив Альф.— Можна так казати? Я це в суто феміністичному сенсі.
Він засміявся.
— Дякую,— відповіла Робін, на другий раз успішно його обійшовши і повернувшись до крихітного коридору, де дівчина все стукала у відчаї по дверях ванної. Альф схопив Робін за руку, нахилився і сказав їй щось нерозбірливе у вухо. Коли він знову випростався, на пітному носі лишилося трохи чорної крейди з її волосся.
— Що? — перепитала Робін.
— Я кажу,— гукнув він,— хочеш знайти тихіше місце і там поговорити?
Але тут Альф побачив когось за спиною Робін.
— Як воно, Джиммі?
У коридорі з’явився Найт. Він усміхнувся до Робін, а тоді став під стіною з цигаркою і бляшанкою пива в руках. Він був старший на десять років за більшість присутність, і деякі дівчата скоса поглядали на чоловіка в тісній чорній футболці та джинсах.
— Теж чекаєш на нужник? — спитав він у Робін.
— Ага,— відповіла та, бо це буде найпростіший спосіб за потреби здихатися і Джиммі, і анархіста Альфа. Крізь прочинені двері кімнати Гайлі вона побачила Флік — та танцювала і відверто раділа життю, сміялася на те, що їй казали.
— Флік каже, твій батько був головою профспілки,— мовив Джиммі до Робін.— Шахтар, так?
— Ага,— відповіла Робін.
— Та вашу МАМУ,— сказала дівчина, що стукала у двері ванної. Вона у відчаї потанцювала трохи на місці, тоді попхалася геть з квартири.
— Там ліворуч сміттярка! — гукнула їй услід інша дівчина.
Джиммі нахилився до Робін, щоб вона почула його за гупанням басів. Його обличчя було (наскільки Робін могла роздивитися) співчутливим, навіть ніжним.
— Він помер, так? — спитав він у Робін.— Твій батько. Флік казала, хворі легені?
— Ага,— відповіла Робін.
— Співчуваю,— тихо сказав Джиммі.— Я сам це пережив.
— Правда? — спитала Робін.
— Так, мама померла. Теж хворі легені.
— На роботі захворіла?
— Азбест,— кивнув Джиммі, затягуючись цигаркою.— Тепер такого вже б не сталося, з’явилися відповідні закони. Мені було дванадцять років. Братові — два, він її навіть не пам’ятає. Наш старші без неї допився до смерті.
— Це страшне,— щиро сказала Робін.— Співчуваю.
Джиммі випустив дим убік від неї і смикнув обличчям.
— Двоє таких,— сказав Джиммі, стукаючись із Робін пивом.— Ветерани класової боротьби.
Анархіст Альф пішов, трохи хитаючись, і зник у темній кімнаті зі спалахами гірлянд.
— Рідні отримали компенсацію? — спитав Джиммі.
— Намагалися,— відповіла Робін.— Мама досі добивається.
— Щасти їй,— відсалютував Джиммі пивом і зробив ковток.— Ох, щасти.
Він постукав по дверях.
— Кінчайте там, люди чекають,— закричав він.
— Може, комусь погано? — припустила Робін.
— Нє, в когось перепих,— відповів Джиммі.
З кімнати Флік вийшов розчарований Диґбі.
— Схоже, що я — знаряддя патріархальних утисків,— оголосив він.
Ніхто не засміявся. Диґбі почухав живіт під футболкою, на якій Робін тепер роздивилася портрет Граучо Маркса, і поплентався до кімнати, де танцювала Флік.