— Так,— невесело усміхнувся він.— Я тоді розповів про дитину, нагорі при коні. Яку задушили.
— Ти досі думаєш, що став свідком задушення дитини? — спитав Страйк.
Біллі підніс вказівного пальця до рота, погриз ніготь, кивнув.
— Так,— сказав він, віднімаючи пальця від вуст.— Бачив. Джиммі каже, що я то вигадав, бо я... ну, ви розумієте. Хворий. Ви ж знаєте Джиммі, так? Ходили до нього в «Білого коня»?
Страйк кивнув.
— Він капець розлютився. «Білий кінь»,— раптом засміявся Біллі.— Аж смішно. Чорт, ну смішно. Я про це тільки тепер замислився.
— Ти кажеш, що бачив, як дитину вбили «нагорі при коні». Про якого коня ти говорив?
— Про Уффінгтонського білого коня,— відповів Біллі.— Велика фігура, намальована крейдою, нагорі на пагорбі, в місцях, де я виріс. На коня не схоже, радше на дракона, ще й пагорб називається Драконів пагорб. Я ніколи не розумів, чого на нього кажуть «кінь».
— Можеш мені точно сказати, що саме ти бачив?
Як і дівчина-скелет, яку Страйк бачив у коридорі, Біллі ніби звернув погляд усередину себе, а зовнішня реальність для нього ніби зникла. Врешті-решт він стиха відповів:
— Я був малий, зовсім малий. Гадаю, вони мені щось дали. Мені було млосно й нудотно, я ніби спав, був загальмований, сонний. Вони мені казали повторювати те й се, а я не міг нормально розмовляти, і їм було смішно. Поки йшли нагору, я спіткнувся в траві. Мене потім несли. Я хотів спати.
— Гадаєш, тобі дали наркотик?
— Так,— глухо відповів Біллі.— Мабуть, гашиш, у Джиммі було трохи. Гадаю, Джиммі мене взяв із собою, щоб батько не дізнався, що вони зробили.
— Хто це — «вони»?
— Не знаю,— просто відповів Біллі.— Дорослі. Джиммі на десять років старший за мене. Батько його змушував за мною дивитися, коли йшов до своїх почарківців. Та компанія прийшла до будинку вночі, я прокинувся. Хтось мені дав йогурт. Там була ще одна мала дитина, дівчинка. А тоді ми всі сіли в машину... Я не хотів їхати, мене нудило. Я плакав, але Джиммі мене пристебнув. А тоді ми в темряві піднялися до коня. Ми з дівчинкою були єдиними дітьми. Вона ридала,— додав Біллі, і шкіра на його виснаженому обличчі ніби тугіше напнулася на кістках при цих словах.— Кликала маму, а він сказав: «Мама тебе не почує, її немає».
— Хто це сказав? — запитав Страйк.
— Він,— прошепотів Біллі.— Той, що її задушив.
Двері відчинилися, і якась нова медсестра занесла чай.
— Ось! — бадьоро мовила вона, не зводячи очей зі Страйка. Психіатр-чоловік насупився в її бік, і медсестра вийшла, знову зачинивши двері.
— Мені ніхто ніколи не вірив,— сказав Біллі, і Страйк почув приховане благання.— Я намагався згадати більше, дуже хочу згадати. Якщо я вже про це постійно думаю, то хочу згадати більше. Він задушив дівчинку, щоб не кричала. Не думаю, що хотів заходити так далеко. Всі запанікували. Пам’ятаю, як хтось кричав: «Ти вбив її!»... чи його,— стиха додав Біллі.— Джиммі потім казав, що то хлопчик, але тепер не визнає цього. Каже, я все вигадав. «Нащо б я казав, що то хлопчик, коли того навіть не було, псих ти нещасний». То була дівчинка,— уперто провадив Біллі.— Не знаю, чого він це заперечував. Її називали дівчачим іменем. Не пригадаю яким, але дівчачим. Я бачив, як вона упала. Мертва! Як обм’якла на траві. І тоді вони всі запанікували. Не пам’ятаю, що було потім, як спускалися, не пам’ятаю нічого, крім похорону в лощовині біля батькового будинку.
— Тієї самої ночі? — спитав Страйк.
— Гадаю, що так, наче тоді,— знервовано відповів Біллі.— Бо пам’ятаю, як визирнув з вікна своєї кімнати, і було ще темно, а вони несли її до лощовини, батько і він.
— Хто «він» ?
— Той, що її вбив. Гадаю, що він. Кремезний такий. Світле волосся. І вони поклали згорток на землю, згорток у рожевій ковдрі, а тоді закопали.
— Ти питав у батька, що він бачив?
— Ні,— відповів Біллі.— У батька не можна було питати, що він робить для родини.
— Для якої родини?
Біллі насупився і глянув на Страйка зі щирим подивом.
— Для вашої родини?
— Ні, для тієї, на яку він працював. Для Чизвеллів.
У Страйка склалося враження, що це вперше при двох психіатрах згадали прізвище покійного міністра. Він побачив, як зупинилися дві ручки.
— Як поховання з ними пов’язане?
Біллі знітився. Розтулив рота, щоб заговорити, тоді передумав, насупленим поглядом обвів рожеві стіни, знову почав гризти палець. Кінець кінцем заявив:
— Не знаю, нащо я те сказав.
Це не схоже було на брехню чи відмовку. Біллі здавався щиро здивованим, що зронив з вуст такі слова.