— Ти не пам’ятаєш, щоб бачив чи чув щось таке, через що міг подумати, що дитину ховають для Чизвеллів?
— Ні,— повільно відповів Біллі, суплячи брови.— Я просто... я коли це казав, то подумав... він робив послугу для... наче я потім щось чув...
Він похитав головою.
— Не зважайте, я не знаю, чого так сказав.
«Люди, місця і речі»,— нагадав собі Страйк, дістав свій записник і розгорнув.
— Окрім Джиммі й дівчинки, яка загинула,— почав він,— чи ти пам’ятаєш когось із групи людей, яка піднялася тої ночі до коня? Скільки їх було, як гадаєш?
Біллі замислився.
— Не знаю. Може... може, вісім чи десять людей?
— Усі чоловіки?
— Ні. Там ще жінки були.
Понад плечем Біллі Страйк побачив, як психіатриня звела брови.
— Можеш згадати ще щось про ту групу? Я знаю, ти був малий,— додав Страйк, уриваючи заперечення Біллі,— і знаю, що тобі дали якусь речовину, котра тебе дезорієнтувала, але чи ти не пригадаєш чогось, про що мені не казав? Що вони робили? В якому одязі були? Пам’ятаєш колір чиєїсь шкіри чи волосся? Взагалі щось?
Запала довга мовчанка, а тоді Біллі на мить заплющив очі й хитнув головою, ніби відкидаючи припущення, яке міг чути лише він.
— Вона була чорнява. Та дівчинка. Як...
Він трохи хитнув головою, вказуючи на лікарку в себе за спиною.
— Ніби зі Сходу? — спитав Страйк.
— Мабуть,— відповів Вілл.— Так. Чорнява.
— Хто заніс тебе на пагорб?
— Джиммі й інші чоловіки несли мене по черзі.
— Ніхто не казав, нащо вони туди йдуть у темряві?
— Наче вони хотіли піднятися до ока,— відповів Біллі.
— До ока коня?
— Так.
— Навіщо?
— Не знаю,— відповів Біллі та знервовано провів долонею по голеній голові.— Про те око ходять легенди. Він задушив її в оці, я це знаю. Пам’ятаю це дуже добре. Вона обмочилася, коли вмирала. Я бачив патьоки на крейді.
— Але ти нічого не пам’ятаєш про чоловіка, який це зробив?
Обличчя Біллі скривилося. Зіщулившись, він схлипував без сліз і трусив головою. Лікар-чоловік підвівся. Біллі ніби відчув той рух, бо опанував себе й похитав головою.
— Зі мною все гаразд,— сказав він,— і я хочу все йому розповісти. Я хочу знати, чи це правда. Все життя! Я більше цього не витримую. Хай мене питає, я знаю, що він мусить. Хай мене питає,— додав Біллі,— я це витримаю.
Психіатр повільно сів.
— Не забудь про чай, Біллі.
— Ага,— відповів той, зморгнувши сльози і витерши носа рукавом.— Гаразд.
Він узяв горнятко обома руками — забинтованою і здоровою — і відпив.
— Готовий продовжувати? — спитав Страйк.
— Так,— тихо відповів Біллі.— Питайте.
— Ти пам’ятаєш, щоб хтось згадував дівчинку на ім’я Сьюкі Льюїс, Біллі?
Страйк очікував почути «ні». Він уже майже перегорнув сторінку, переходячи до переліку під заголовком «Місця», коли Біллі відповів:
— Так.
— Що? — перепитав Страйк.
— Її знали брати Бутчери,— відповів Біллі.— Вони вдома дружили з Джиммі. Іноді трохи працювали на Чизвеллів разом з батьком. Наводили лад у садку, з кіньми допомагали.
— І вони знали Сьюкі Льюїс?
— Так. Вона ж утекла наче? — спитав Біллі.— Про неї казали в новинах. Бутчери були в захваті, бо бачили по телеку її фото і знали її родину. В неї мамка була хвора на голову. Так, вона жила у прийомній родині й утекла до Абердина.
— До Абердина?
— Ага. Так Бутчери казали.
— їй було дванадцять років.
— Вона там мала рідню. Лишилася в них.
— Точно? — спитав Страйк.
Чи не здавався Абердин незбагненно далеким підліткам Бутчерам з Оксфордширу? Чи не повірили вони в цю історію, бо не могли її перевірити, а отже, дивним чином вона здавалася більш правдивою?
— Ми говоримо про братів Тіґан, так? — спитав Страйк.
— Ви ж бачите, який він тямущий? — наївно спитав Біллі у психіатра-чоловіка понад його плечем.— Бачите? Бачите, скільки він знає? Так,— відповів він, розвертаючись до Страйка.— Вона — їхня молодша сестра. Вони були як ми, працювали на Чизвеллів. Раніше роботи так було багацько, але потім вони продали землю, більше їм стільки людей не треба.
Він випив ще чаю, тримаючи горнятко обіруч.
— Біллі,— спитав Страйк,— ти пам’ятаєш, де був після того, як ходив до мене в офіс?
Водномить Біллі пройняла сіпавка. Права рука відпустила тепле горнятко, торкнулася носа й грудей стрімкою, нервовою серією рухів.
— Я був... Джиммі не хоче, щоб я про це розповідав,— сказав він, незграбно відставляючи горнятко на стіл.— Він мені наказав не розповідати.