За день Метью двічі намагався зв’язатися з нею. Робін жодного разу не прийняла дзвінки, а повідомлення він не лишив. Слід якнайшвидше знайти адвоката для розлучення (і це коштує грошей, яких вона не має), але перший пріоритет — знайти де жити і далі працювати як завжди над справою Чизвелла, бо якщо Страйк вирішить, що вона не тягне свого ярма, це піддасть небезпеці єдину частину її життя, яка для Робін ще має цінність.
«Ти втекла з університету. Тепер тікаєш від нас. Ти навіть від своєї психотерапевтки втекла. Ти просто безвідповідальна, та й годі!»
Світлини похмурих кімнат у невідомих квартирах розпливалися перед очима; Робін уявляла Метью і Сару у важкому ліжку червоного дерева, що його подарував її свекор, і її нутрощі ніби перетворювалися на рідину, самоконтроль зраджував, кортіло подзвонити Метью, накричати на нього... але вона цього не робила, бо відмовлялася бути тією, кого він хотів з неї зробити,— нераціональною, непослідовною, некерованою жінкою, просто безвідповідальною, та й годі.
А ще вона мала новини для Страйка, які планувала переказати, щойно закінчиться його бесіда з Біллі. Об одинадцятій ранку Рафаель Чизвелл прийняв її дзвінок і, попри початкову холодність, погодився на зустріч з Робін — але тільки там, де сам обере. За годину передзвонила Тіґан Бутчер, яку довго вмовляти не довелося. Вона, власне, ніби розчарувалася, що говорить з партнеркою славетного Страйка, а не з ним самим.
Робін записала телефон і адресу кімнати в Патні (є господиня, оселя вегетаріанська, маєте любити котів), глянула на годинник і вирішила переодягнутися в єдину сукню, яку забрала з Олбері-стріт. Випрасувана й підготовлена, та висіла на кухонних дверях Ванесси. Від Вемблі до ресторану на Олд-Бромптон-роуд, де призначив зустріч Рафаель, їхати понад годину, а ще, мабуть, на те, щоб надати собі презентабельності, піде більше часу, ніж зазвичай.
Обличчя у дзеркалі у Ванессиній ванній було біле, очі — опухлі через нестачу сну. Робін досі намагалася замалювати те все тінями і консилером, коли задзвонив мобільний.
— Привіт, Корморане,— сказала Робін, увімкнувши гучний зв’язок.— Бачив Біллі?
Оповідь про бесіду з Біллі забрала десять хвилин. За цей час Робін нафабувалася, зачесалася й одягнула сукню.
— Знаєш,— закінчив Страйк,— я починаю думати, чи не слід нам почати робити те, про що Біллі просив від самого початку: копати.
— М-м,— озвалася Робін, а тоді: — Зажди... що? Тобто... буквально?
— Може і до цього дійти,— відповів Страйк.
Уперше за день власні негаразди Робін змерхли поруч з іншим — почварним — явищем. Джаспер Чизвелл став першим трупом, який вона побачила поза співчутливим і стерильним контекстом шпиталю чи похорону. Навіть згадка про затиснуту в поліетилен голову-ріпку з темним проваллям розтуленого рота блідла поруч з думками про землю й червів, про зотлілу ковдру й зогнилі дитячі кістки.
— Корморане, якщо ти справді думаєш, що там, у лощовині, закопана дитина, нам слід звернутися до поліції.
— Я б звернувся, якби був певен, що психіатри Біллі за нього поручаться, але вони не ручаються. Після допиту я мав з ними довгу розмову. Вони не можуть на сто відсотків твердити, що дитину не душили — давня проблема неможливості довести, що чогось не було,— але не вірять Біллі.
— Думають, що він це вигадує?
— Не в буквальному сенсі. Вони гадають, що це марення — чи що в кращому разі він неправильно зрозумів щось таке, що побачив у ранньому дитинстві. Може, навіть по телевізору побачив. Це збігається з його симптомами в цілому. Я сам думаю, що там навряд чи щось є, але добре було б знати напевно. Хай там що, як твій день минає? Є новини?
— Що? — перепитала Робін, не тямлячи.— А... так. Я о сьомій іду випити з Рафаелем.
— Чудова робота,— схвалив Страйк.— Де?
— У закладі під назвою «Нам Лонг»... як же то? «Нам Лонг Ле Шейкер»?
— У Челсі? — спитав Страйк.— Я там був багато років тому. Не найкращий вечір у моєму житті.
— І ще дзвонила Тіґан Бутчер. Здається, вона — твоя фанатка.
— Після психічно хворого свідка тільки цього мені ще бракувало.
— Так собі жарт,— озвалася Робін, прикинувшись, що їй весело.— Хай там що, вона живе з мамою у Вулстоуні та працює в барі при іподромі Ньюбері. Каже, що не зможе зустрітися у Вулстоуні, бо мама проти того, щоб вона з нами спілкувалася. Пропонує приїхати до неї в бар у Ньюбері.