— Не давши що?
— A,— мовив Рафаель,— їжа.
Перед ними поставили дім-сам, й офіціантка пішла.
— Що ти не дав зробити Кінварі? — повторила Робін.— Покинути твого батька? Заподіяти щось собі?
— Люблю ці штуки,— повідомив Рафаель, роздивляючись пельмень з креветкою.
— Вона лишила записку,— провадила Робін,— де написала, що йде. Батько відіслав тебе умовити її цього не робити? Боявся, що Іззі, навпаки, заохотить її точно піти?
— Ти справді вважаєш, що я міг би переконати Кінвару не розривати шлюб? Можливість ніколи мене більше не бачити стала б кращим стимулом.
— То нащо батько тебе до неї відіслав?
— Я тобі казав,— відповів Рафаель.— Він боявся, що вона утне дурницю.
— Рафе,— мовила Робін,— досить уже цих ігор, бляха-муха.
Він аж застиг.
— Божечки, ти так по-йоркширському це кажеш. А скажи ще раз.
— Поліція вважає твою історію про те, що ти того ранку робив, дещо сумнівною,— мовила Робін.— І нам так само здається.
Це його ніби отверезило.
— Звідки ти знаєш, що думає поліція?
— Ми маємо там знайомих,— відповіла Робін.— Рафе, ти в усіх створив враження, ніби батько наказав тобі не дати Кінварі щось собі заподіяти, але ніхто в це насправді не вірить. Там була стайнича, Тіґан. Вона б завадила Кінварі щось із собою зробити.
Рафаель пожував, наче міркуючи.
— Гаразд,— зітхнув він.— Гаразд, справа така. Ти же знаєш, що тато продав усе, на чому можна було заробити, а решту лишив Перегріну?
— Кому?
— Ну добре, Принглу,— роздратувався Рафаель.— Не люблю я вживати ті їхні кінчені прізвиська.
— Але він не все цінне продав,— сказала Робін.
— Тобто?
— Та картина з кобилою і лошам могла коштувати п’ять-вісім...
У Робін задзвонив мобільний. За рингтоном вона знала, що то Метью.
— Візьмеш?
— Ні,— відповіла Робін.
Вона дочекалася, коли дзвінок обірветься, тоді дістала мобільний із сумки.
— «Метт»,— прочитав ім’я догори дриґом Рафаель.— То твій бухгалтер, так?
— Так,— відповіла Робін і встановила безгучний режим, але телефон негайно почав вібрувати у неї в руці — Метью передзвонив.
— То заблокуй його,— порадив Рафаель.
— Так,— сказала Робін,— гарна ідея.
Зараз їй найбільше була потрібна співпраця Рафаеля. Здається, він порадів, коли вона заблокувала Метью. Повернувши мобільний до сумки, вона сказала:
— Розкажи про картини.
— Ну, ти же знаєш, що тато все цінне вже продав через Драммонда?
— Декому з нас п’ять тисяч за картину здаються досить цінними,— не стрималася Робін.
— Добре, пані лівачко,— раптом розсердився Рафаель.— Можеш і далі кепкувати собі, що такі, як я, не знають ціни грошам...
— Вибач,— сказала Робін, подумки лаючи себе.— Мені дійсно прикро. Слухай, я... власне, я сьогодні вранці шукала собі кімнату в оренду. Тут і тепер п’ять тисяч могли б змінити моє життя.
— О,— насупився Рафаель.— Я... добре. Власне, коли ми вже про це, то я б і сам зрадів п’ятьом тисячам у кишені, але я говорю про справді цінні речі, вартістю десятки й сотні тисяч фунтів, про речі, які батько волів би зберегти в родині. Він уже передав їх
малому Принглу, щоб не платити податок на спадок. Там китайський лакований кабінет, скринька зі слонової кістки і ще всяке, а ще — кольє.
— Котре?..
— Така велика потворна штука з діамантами,— відповів Рафаель і вільною від пельменів рукою зобразив тісне намисто.— Камені коштовні. Воно передається вже п’ять поколінь, і за звичаєм його передавали старшій доньці на двадцять перший день народження, але батько мого батька — ти, мабуть, чула — був той ще плейбой...
— Це який одружився з медсестрою на ім’я Тінкі?
— То була третя чи четверта,— кивнув Рафаель.— Ніяк не запам’ятаю. Хай там що, він мав тільки синів, тож усі його дружити носили кольє по черзі, а тоді воно лишилося моєму батькові, який вирішив продовжити нову традицію. Кольє носили його дружини — навіть одного разу моя мама,— а ще він забув передати його доньці на двадцять перший день народження, забув передати Принглу і не згадав про нього в заповіті.
— Тобто... ти хочеш сказати, що зараз воно...
— Тато подзвонив мені вранці й сказав, що я маю забрати ту гадську штуку. Просте завдання, будь-кому таке до снаги,— саркастично додав він.— Припхатися до мачухи, яка мене ненавидить до печінок, знайти, де вона ховає коштовність, тоді вкрасти в неї з-під носа.
— Тобто ти гадаєш, батько вважав, що Кінвара його кидає, і боявся, що вона забере з собою кольє?