— Але ви лишилися ночувати, так?
— Так. Місіс Чизвелл сказала, що я п’яна і за кермо не можна. Дурня собача, бо я не була п’яна. А тоді вона мене послала наглянути за кіньми, бо сама збиралася кудись дзвонити.
— Ви чули, як вона дзвонила?
Тіґан посовалася на зависокому стільці та вклала лікоть руки, якою тримала цигарку, у вільну долоню, примружила очі за димом — видно, вирішила, що саме так слід триматися, коли розмовляєш з хитрим приватним детективом.
— Не знаю, чи можна про таке розповідати.
— Тоді я назву ім’я, а ви кивнете, якщо я вгадав, добре?
— А називайте,— відповіла Тіґан із сумішшю недовіри й цікавості, ніби їй пообіцяли показати фокус.
— Генрі Драммонд,— мовив Страйк.— Вона лишила повідомлення, що хоче оцінити кольє.
Вражена Тіґан мимоволі кивнула.
— Так,— відповіла вона.— Так і було.
— Й отже, ви пішли до коней?..
— Так, а коли повернулася, місіс Чизвелл сказала, щоб я вже ночувала, бо рано-вранці вона мене покличе. Я й лишилася.
— Де вона спала? — спитала Робін.
— Ну-у... нагорі,— здивовано гигикнула Тіґан.— У себе в спальні, де же ще.
— Ви впевнені, що вона була там цілу ніч? — запитала Робін.
— Так,— знову гигикнула Тіґан.— Її спальня недалеко від моєї, бо в тих двох кімнат вікна виходять на стайню. Я чула, як нона розстеляє ліжко.
— Ви впевнені, що вона не покидала будинку вночі? Кудись їздила, не знаєте? — спитав Страйк.
— Ні. Я б почула машину. Там навколо будинку суцільно вибоїни, тишком не виїдеш. І я вранці її бачила в коридорі, йшла до ванної в нічній сорочці.
— О котрій то було годині?
— Десь о пів на сьому. Ми разом поснідали на кухні.
— Вона на вас так і сердилася?
— Та бурчала трохи,— визнала Тіґан.
— Ви не чули, щоб хтось їй дзвонив під час сніданку?
У відвертому захваті Тіґан відповіла:
— Тобто містер Чизвелл? Так, дзвонив. Вона вийшла з кухні, щоб поговорити. Я тільки чула, як вона каже: «Ні, Джаспере, я не жартую». Схоже було, що сварилися. Я так і сказала поліції. Подумала собі, що вони посварилися в Лондоні, й тому вона приїхала додому, а не лишилася там. Потім я пішла чистити стайню, а вона пішла дресирувати Бренді... то її кобила... а тоді,— дещо завагалася Тіґан,— приїхав він. Ну знаєте, Рафаель. Син.
— І що сталося? — спитав Страйк.
Тіґан вагалася.
— Вони посварилися, так? — спитав Страйк, розуміючи, що перерва Тіґан добігає кінця.
— Так,— заусміхалася щиро вражена Тіґан.— Усе ви знаєте!
— Ви не знаєте, через що?
— Через те саме, щодо чого вона дзвонила тому типові напередодні.
— Через кольє? Бо місіс Чизвелл хотіла його продати?
— Ага.
— Де ви були, коли місіс Чизвелл і Рафаель сварилися?
— Та стайню прибирала. Він такий вийшов з машини й одразу до неї в коло...
Побачивши, що Страйк не розуміє, Робін пояснила:
— Йдеться про вигул, де дресирують коней.
— А,— озвався він.
— ...ага,— кивнула Тіґан,— вона там саме виїжджувала Бренді. Спершу вони говорили, і я не чула про що, а далі вже почали кричати, і тоді місіс Чизвелл спішилася і покликала мене розкульбачити Бренді... тобто зняти сідло й вуздечку,— пояснила вона на той раз, якщо Страйк не зрозуміє,— а вони пішли до будинку, і я все чула, як вони кричали одне на одного. Ніколи вона його не любила,— додала Тіґан,— цього Рафаеля. Гадала, що він зіпсутий. Вічно йому дошкуляла. Я особисто вважала, що він нормальний,— додала вона безстороннім тоном, але почервоніла.
— Не пам’ятаєте, що саме вони казали одне одному?
— Трохи,— відповіла Тіґан.— Він їй казав, що не можна продавати, що то його татка і все таке, а вона йому — щоб не пхався не в свої справи.
— А далі що?
— Далі вони зайшли в будинок, я собі чистила стайню, а тоді,— затнулася Тіґан,— я побачила, як до будинку їде поліційна машина... ой, такий жах. Підійшла поліціянтка, попросила мене зайти в будинок і допомогти. Я пішла до кухні, а там місіс Чизвелл, біла мов полотно, місця собі не знаходить. Поліція хотіла, щоб я показала, де чай. Я зробила їй чаю, а він... Рафаель... умовив її сісти. Він був з нею дуже милий,— додала Тіґан,— зважаючи на те, якими словами вона його щойно кляла.