— Коли... коли ти... два дні тому?
Щойно приїхавши до батьківського дому, Робін поринула в обтяжливі передвесільні справи, однак знаходила час зазирати в телефон — часто і потай,— сподіваючись, що Страйк дзвонив чи писав. Лежачи на самоті в ліжку, вона переглянула історію дзвінків, слабко сподіваючись, що знайде щось пропущене, але виявила, що всю історію стерто. Останні два тижні Робін майже не спала, тож вирішила, що через утому схибила, натиснула не ту кнопку і сама все випадково видалила...
— Я не хочу лишатися,— бовкнув Страйк.— Я просто хотів вибачитися і запросити тебе...
— Ти маєш лишитися,— озвалася Робін і схопила його за руку, ніби боячись, що Страйк утече.
Серце калатало так швидко, що вона ледве дихала. Робін знала, що сильно зблідла; гамірне приміщення хиталося навколо.
— Будь ласка, лишайся,— сказала вона, досі тримаючи Страйка за руку і не звертаючи уваги на сердитого Метью поруч.— Я... я маю з тобою поговорити. Мамо? — покликала вона.
Лінда вийшла з шереги. Вона ніби чекала, що донька її покличе, але щасливою не видавалася.
— Зможеш десь усадовити Корморана? — спитала Робін.— Може, зі Стівеном і Дженні?
Неусміхнена Лінда повела Страйка геть. Ще кілька гостей чекало на можливість привітати молодят і родину. Робін уже не здатна була усміхатися і мило теревенити.
— Чому я не бачила дзвінків від Корморана? — спитала вона у Метью, а літній чоловік, якого ніхто не привітав, почовгав до столів.
— Я намагався тобі сказати...
— Метью, чому я не бачила дзвінків?
— Робін, ми можемо про це поговорити пізніше?
Правда так несподівано вразила Робін, що вона ахнула.
— Ти видалив мою історію дзвінків,— сказала вона, а думки її шалено перескакували від одного висновку до іншого.— Ти питав у мене пароль, коли я повернулася з убиральні на заправці...— (Двоє останніх гостей побачили, які у молодят обличчя, і поспішили пройти повз них, не підходячи привітатися).— Ти забрав мій телефон. Сказав, треба щось уточнити про медовий місяць. Ти прослухав його повідомлення?
— Так,— відповів Метью.— І видалив.
Тиша, що ніби оповила Робін, перетворилася на високочастотний виск. У голові запаморочилося. Ось вона: стоїть у пишній мереживній сукні (яка навіть не подобається їй), у сукні, яку довелося перешивати, бо одного разу весілля вже відклали через інші церемоніальні зобов’язання. На периферії зору Робін коливалася сотня розмитих облич. Голодні гості чекали.
Її очі знайшли Страйка, що стояв спиною до Робін, поруч з Ліндою, і чекав, поки на стіл її старшого брата Стівена покладуть ще один бенкетний набір. Робін уявила, як підходить до нього і каже: «Вшиваймося звідси». Що б він на таке сказав?
Її батьки витратили на цей день тисячі фунтів. Повна зала людей чекає, щоб молодята сіли на свої місця за центральним столом. Робін, біліша за свою весільну сукню, слідом за чоловіком рушила туди під оплески гостей.
Метушливий офіціант ніби навмисно подовжував незручність для Страйка. Доводилося стояти перед усіма столами, чекаючи, поки буде готовий бенкетний набір. Лінда, майже на фут нижча за детектива, чекала поруч, поки молодик на міліметр посунув десертну виделку і розвернув тарілку так, щоб стояла симетрично до сусідніх. Страйк майже не бачив обличчя Лінди під сріблястим капелюшком, але роздивився достатньо, щоб знати: вона злиться.
— Дуже дякую,— сказав він нарешті, щойно офіціант відійшов, але тільки взявся за спинку свого стільця, як Лінда упіймала його за рукав. Легкий дотик був усе одно що кайданки, адже супроводжувала його аура материнського гніву й ображеної гостинності. Лінда була дуже схожа на доньку. Теж мала золотаво-руде волосся, хоч і зблякле, а сріблястий капелюшок підкреслював її ясні сіро-блакитні очі.
— Нащо ви прийшли? — спитала вона крізь зціплені зуби. Навколо метушилися, розносячи закуски, офіціанти. Принаймні поява їжі відволікла інших гостей. Почалися розмови, увага людей звернулася до давно очікуваного частування.
— Щоб попросити Робін повернутися до мене на роботу.
— Ви її вигнали. І розбили їй серце.
Страйкові було що сказати на це, але він не сказав, бо поважав страждання, які, мабуть, пережила Лінда, коли побачила в доньки на руці восьмидюймову рану від ножа.
— На неї напали тричі, поки вона на вас працювала,— провадила Лінда, червоніючи.— Тричі.
Страйк міг цілком щиро сказати Лінді, що бере на себе відповідальність тільки за перший випадок. Другий стався після того, як Робін проігнорувала чіткі настанови з його боку, а щодо третього, то Робін не лише прямо не послухалася його, а й поставила під загрозу розслідування вбивства і цілий його бізнес.