Десь у залі бриніла бджола. Промова Метью цікавила Страйка значно менше, ніж Майклова, тож він зручніше влаштувався на стільці, схрестив руки на грудях і заплющив очі. Десь хвилину він слухав про те, що Метью і Робін знайомі змалечку, але тільки в шостому класі Метью помітив, яка гарненька ця дівчинка, що її він колись переміг під час перегонів з яйцем і ложкою...
— Корморане!
Страйк різко підхопився і за темною плямою на піджаку зрозумів, що пустив слину. Сонними очима він глянув на Стівена, який штурхнув його ліктем.
— Ти заснув,— тихо пояснив той.
Страйк не встиг відповісти, як зала вибухнула оплесками. Метью знову сидів — неусміхнений.
Точно вже майже кінець... ба ні, он на ноги спинається дружба Метью. Прокинувшись, Страйк зрозумів, який повний у нього міхур. Лишалося тільки сподіватися, що цей хлоп швидко договорить.
— Ми з Меттом познайомилися на регбі,— повідомив дружба, і стіл навпроти вибухнув п’яними вітаннями.
— Нагору,— промовила Робін.— Негайно.
Це були перші слова, які вона сказала своєму чоловікові, відколи вони сіли за стіл. Ледь устигли затихнути оплески після промови дружби, Страйк підвівся, але Робін розуміла, що він іде всього-на-всього до вбиральні, бо він спинив офіціанта і питав дорогу. Хай там як, тепер Робін розуміла, що Страйк хоче її повернути, тож була певна, що він лишиться, щоб почути її згоду. Погляд, яким вони обмінялися, коли принесли закуски, запевнив Робін у цьому.
— За півгодини вийде гурт,— заперечив Метью.— Ми маємо...
Але Робін уже прямувала до дверей і несла за собою невидимі стіни, якими відгородилася, холодна й безслізна, поки виголошував промову батько, поки знервовано виговорювався Метью, поки його дружба зачитував нудні старі історії з життя регбійної команди. Було непевне враження, ніби мама намагалася спинити Робін, коли та пробивалася крізь натовп гостей, але вона не зважила на те. Вона слухняно висиділа бенкет і промови. Світ завинив їй трохи приватності та свободи.
Тож вона піднялася нагору, притримуючи край спідниці над дешевими туфлями, і рушила м’яким ковроліном коридору, навіть не знаючи до ладу, куди йде. За спиною лунали швидкі кроки Метью.
— Перепрошую,— звернулася Робін до підлітка в жилеті, що вивозив з підсобки кошик для білизни,— а де номер молодят?
Хлопець глянув на неї, на Метью, а тоді хтиво вишкірився.
— Не поводься, мов кінчений,— холодно мовила Робін.
— Робін! — сказав Метью, а хлопець почервонів.
— Отуди,— хрипко вимовив він і вказав напрямок.
Робін рушила далі. Ключ, як вона знала, мав при собі Метью. Він разом з дружбою був у готелі ще з вечора, хоча, звісно, і не в номері для молодят.
Коли Метью відімкнув двері, Робін зайшла усередину, відзначила пелюстки троянд на ліжку, шампанське в цеберку з льодом, великий конверт, адресований містеру й місіс Канліффам. З полегшенням Робін побачила сумку, в яку планувала скласти багаж для подорожі-сюрпризу на їхній медовий місяць. Розстебнувши змійку, вона запустила у сумку здорову руку і намацала бандаж, який зняла перед фотографуванням. Натягнувши бандаж на другу руку зі свіжим болючим шрамом, вона зняла з пальця обручку і кинула її на тумбочку поруч з шампанським у цеберку.
— Що ти робиш? — злякано й агресивно спитав Метью.— Що... Нащо ти її зняла? Не хочеш одружуватися?
Робін глянула на нього. Вона думала, що відчує полегшення, коли вони опиняться наодинці й можна буде говорити вільно, але масштаб скоєного ним попирав усяке намагання висловитися з цього приводу. Робін читала страх перед її мовчанням у його очах, у згорблених плечах. Свідомо чи ні, Метью став точно між нею і дверима.
— Добре,— голосно мовив він,— я знаю, що не повинен був...
— Ти знав, що для мне означала та робота. Знав.
— Я не хотів, щоб ти туди поверталася, розумієш? — закричав Метью.— На тебе напали, Робін! Ударили ножем!
— Я сама була винна!
— Трясця, та він тебе вигнав!
— Бо я зробила те, чого він казав мені не робити...
— Я так і знав, що ти його захищатимеш! — загорлав Метью, втрачаючи будь-який самоконтроль.— Я знав, що коли ти з ним поговориш, то побіжиш назад, мов кімнатна собачка!
— Ти не можеш приймати за мене такі рішення! — закричала Робін.— Ніхто не має права, чорт забирай, перехоплювати мої дзвінки і стирати мої повідомлення, Метью!
Де й поділися стриманість і прикидання. Одне одного вони чули хіба що випадково, коли ненадовго спинялися ковтнути повітря. Кожен горлав, жбурляючи своє обурення й біль, мов вогненні списи, що вигорали на порох, не встигнувши поцілити у свою жертву. Робін дико вимахувала руками, потім заверещала, бо рука спалахнула болем, а Метью у праведному гніві вказав на те, що цей шрам залишиться у неї назавжди — і все через її дурну необачність і роботу у Страйка. Ніякої згоди не дійшли, нічого не пробачили, ні за що пробачень не просили: всі сварки, що траплялися в них за останній рік, вели до цього протистояння: короткі сутички перед справжньою війною. За вікном день швидко тонув у надвечір’ї. В Робін розколювалася голова, крутило шлунок, відчуття, ніби її душать, ставало нестерпним.