— Мамам завжди важко,— добрим голосом сказав анестезіолог.
Робін не стала його виправляти.
Страйка не було хвилин двадцять. Повернувшись, він сказав:
— Щойно приземлилися. Я її попередив, що малий має кепський вигляд, тож Люсі готова. Вони будуть тут за годину.
— Чудово,— сказала Робін.
— Можеш іти, Робін. Не хочу тобі псувати суботу.
— О,— відповіла Робін, трохи знеохочена.— Гаразд.
Вона підвелася, взяла куртку зі спинки стільця й підхопила сумку.
— Ти впевнений?
— Так, так, я, мабуть, спробую покуняти, коли вже відомо, що з ним усе добре. Я тебе проведу.
— Та не треба...
— Я сам так хочу. Ще й покурю.
Але коли вийшли з лікарні, Страйк пішов з Робін далі, лишивши позаду групку курців, «швидкі» та стоянку, яка тягнулася ніби на цілі милі; дашки автівок виблискували, мов спини морських створінь, що підносяться над курним серпанком.
— Як ти сюди доїхала? — спитав Страйк, коли вони відійшли від людей і опинилися біля газону в оточенні левкоїв. Аромат квітів змішувався з запахом нагрітого асфальту.
— Автобусом, а тоді взяла таксі.
— Я компенсую тобі витрати...
— Та не сміши. Серйозно, не треба.
— Ну... дякую, Робін. Ти дуже мене підтримала.
Вона усміхнулася до нього.
— Для цього й потрібні друзі.
Страйк незграбно нахилився до неї, спираючись на милиці. Обійми були недовгі, Робін швидко відсахнулася, злякавшись, що він не втримає рівновагу. Страйк хотів поцілував її у щоку, але натомість влучив у губи, коли вона розвернулася до нього.
— Вибач,— пробурчав він.
— Та нічого,— повторила Робін, почервонівши.
— Ну я пішов.
— Так, звісно.
Страйк відвернувся.
— Дай знати, як у нього справи,— гукнула Робін йому в спину, і Страйк підняв руку, мовляв, чую.
Робін пішла геть, не озираючись. Вона досі відчувала доторк його губ, шкіра свербіла від дотику до щетини, але вона не стала стирати це відчуття.
Страйк забув, що думав покурити. Чи то через упевненість, що тепер він поведе небожа до Військового музею, чи то з іншої причини його втома змінилася на відчуття божевільної безжурності — ніби хильнув чогось міцного. Лондонська полуденна спека й курява, що повнилися запахом левкоїв, раптово здалися йому прекрасними.
Так чудово — отримати надію, коли вже здавалося, що все втрачено.
27
У Росмерсгольмі довго не відпускають своїх мерців.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Поки Робін через весь Лондон доїхала до незнайомого крикетного поля, була вже п’ята година, і благодійна гра за участю Метью закінчилася. Робін знайшла його вже у звичайному одязі в барі. Він був злий і майже не говорив до неї. Команда Метью програла. Інша команда святкувала перемогу.
Розуміючи, що чоловік цілий вечір її ігноруватиме, і не маючи друзів серед його колег, Робін вирішили не ходити до ресторану з членами команд і їхніми половинами і натомість сама поїхала додому.
Наступного ранку вона виявила Метью на дивані — повністю одягнений, він п’яно хропів. Коли він прокинувся, посварилися. Сварка тривала кілька годин і так нічим не закінчилася. Метью хотів знати, з якого дива Робін помчала тримати Страйка за руцю, адже він має подругу. Робін наполягала, що людина, яка кидає друга наодинці з, можливо, присмертною дитиною,— паскуда.
Сварка ставала чимдалі гострішою і сягнула рівнів злоби, небачених за рік подружньої незгоди. Робін не стрималася і спитала, чи мала вона право на вільний час після того, як десять років дивилася на бундючного Метью на різних спортивних майданчиках. Він на це щиро образився.
— Якщо тобі це не було цікаво, могла сказати!
— А тобі й на думку не спадало, що таке можливо? Бо я маю сприймати всі твої перемоги як свої, так, Метью? В той час як мої досягнення...
— Даруй, а що там у тебе за досягнення? Нагадай,— відповів на це Метью, завдавши удару нижче пояса, на який раніше не наважувався.— Чи ми вважаємо його досягнення твоїми?
Минуло три дні, а вони одне одного так і не пробачили. По сварці Робін усі ночі спала в кімнаті для гостей і вставала рано, щоб піти з дому раніше, ніж Метью вийде з душу. Постійно боліла голова; журбу можна було терпіти на роботі, але щовечора, коли Робін рушала додому, вона поверталася, мов ділянка низького тиску. Мовчазний гнів Метью тиснув на стіни їхньої домівки, і хоч будинок був удвічі більший за всі їхні попередні оселі, він здавався темнішим і тіснішим.