— Ви двоє такі веселі,— кисло мовив Страйк, виписуючи Барклеєві чек,— а ми ж ось-ось втратимо справу, яка дає роботу нам усім. Звісно, якщо хтось із вас не має інформації, яка мені поки що не відома.
— У Найтвіллі цього тижня була тілько одна велика подія — Флік розкралася з однією зі співмешканок,— повідомив Барклей.— Дівулю звати Лора. Вона вирішила, що Джиммі вкрав кредитку з її сумки.
— І що, таки вкрав? — одразу спитав Страйк.
— Як на мене, то скоріше сама Флік. Я ж казав, вона хвалилася, що не цурається підхопити грошенят на роботі, пам’ятаєш?
— Так, ти казав про це.
— Вся сцена сталася у пабі. Ту Лору покривило. Влаштували з Флік гризотню про те, котра з них більша буржуазія.
Попри біль і поганий настрій, Страйк заусміхався.
— Авжеж, і воно пішло-поїхало. Заговорили вже аж про поні й канікули за кордоном. А тоді ця Лора каже, що Джиммі, здається, поцупив у неї картку кілька місяців тому. Джиммі одразу в агресію, кричить, що це наклеп...
— Шкода, що йому заборонили, а то б засудив її,— мовив Страйк, відриваючи чек.
— ...і та Лора зарюмсана вибігла в ніч. І з квартири пішла.
— Знаєш її прізвище?
— Дізнаюся.
— Барклею, а що у Флік за біографія? — спитав Страйк, коли Барклей поклав чек у гаманець.
— Ну, мені сказала, що пішла з університету,— відповів Барклей.— Провалила першу сесію і здалася.
— Навіть найкращі йдуть,— зронила Робін і подала два горнятка чаю. І вона, і Страйк покинули навчання, не отримавши дипломів.
— Дяка,— мовив Барклей, беручи у Робін горнятко.— Батьки розлучені,— провадив він,— і з ними Флік не розмовляє. Джиммі їм не подобається. Тут я їх розумію! Якщо моя донька колись зачепиться з таким мудилом, як той Найт, я вже йому не подарую. Коли Флік немає, він хвалиться хлопцям, як чіпляє молоденьких дівчат. Ті думають, що трахаються з великим революціонером задля великої мети. Флік і половини всіх його вибриків не знає.
— Неповнолітніх серед них немає? Його дружина натякала, що таке може бути. То був би козир.
— Наскільки я знаю, всім є по шістнадцять.
— Шкода,— сказав Страйк. Він перехопив погляд Робін, яка повернулася уже з власним чаєм.— Та ти знаєш, про що я...— Страйк знову звернувся до Барклея: — 3 того, що я почув на марші, Флік сама не дуже моногамна.
— Ага, одна з її подружок щось жартувала про індійця-офіціанта.
— Про офіціанта? Я чув про студента.
— А чого не може бути і той, і той? — озвався Барклей.— Як на мене, вона та ще...
Наштовхнувшись на погляд Робін, він не став казати те слово і натомість відпив чаю.
— А в тебе є щось нове? — спитав Страйк у Робін.
— Так, я забрала другий жучок.
— Та ти жартуєш,— Страйк аж сів прямо.
— Я щойно закінчила його розбирати, там кілька годин розмов. Головно непотріб, але...
Вона відставила чай, розстебнула сумку і дістала підслуховий пристрій.
— ...є трохи дивного. От послухайте.
Барклей примостився на бильце дивана. Робін випросталася на комп’ютерному стільці й увімкнула пристрій.
Офіс заповнився співучим акцентом Ґерайнта.
«...підсолоджу, обов’язково представлю Елспет принцові Гаррі, — казав Ґерайнт.— Так, час мені йти, побачимося завтра».
«Добраніч»,— попрощався з ним Аамір.
Робін похитала головою і самими губами мовила до Страйка і Барклея:
— Заждіть.
Вони почули, як зачиняються двері. Звична тридцятисекундна пауза, тоді клацання — запис зупинився, далі почався знову. Говорила жінка — з глибоким голосом і валлійським акцентом.
«Ти тут, котику?»
Страйк звів брови. Барклей перестав жувати.
«Так»,— озвався голос Ааміра з лондонською вимовою.
«Ходи поцілуй мене»,— мовила Делла.
Барклей аж вдавився і заховав обличчя в горнятку. З жучка полинуло цмокання губ. Зашурхотіли кроки, посунули стілець. Тоді почувся тихий ритмічний стукіт.
— А це що? — пробурмотів Страйк.
— Собака-поводир б’є хвостом,— пояснила Робін.
«Дай мені руку,— сказала Делла.— Не хвилюйся, Ґерайнт не повернеться, я його відіслала до Чизика. Ось так. Дякую. А тепер я хочу поговорити з тобою віч-на-віч. Серденько, на тебе скаржаться сусіди. Кажуть, що крізь стіни чути дивні звуки».
«Це ще які?» — з острахом спитав Аамір.
«Ну, вони гадають, що то може бути тварина,— сказала Делла.— Собака — скавчить чи що. У тебе немає...»
«Та звісно, що немає,— відповів Аамір.— То, мабуть, телевізор. Нащо мені заводити собаку? Я цілий день на роботі».
«Я подумала, що цілком у твоєму дусі було би привести якусь нещасну знайду,— сказала Делла.— У тебе ніжне серце...»