«Нікого я не приводив,— заявив Аамір. Голос звучав напружено.— Можете не вірити мені на слові. Можете піти і перевірити сама, ключ у вас є».
«Не треба такого казати, серденько,— мовила Делла.— Мені б і на думку не спало приходити без твого дозволу. Я б не стала нишпорити».
«Ви були б у своєму праві,— відповів Аамір, і Страйк ніби вловив у його словах гіркоту.— Це ваш будинок».
«Ти засмутився. Так я і думала. Я мусила тобі сказати, бо якщо наступного разу слухавку візьме Ґерайнт... просто пощастило, що сусіди застали мене...»
«Я робитиму звук тихше,— сказав Аамір.— Гаразд? Буду обережний».
«Ти ж розумієш, серденько, як на мене, ти вільний робити все, ІЦО...»
«Слухайте, я тут подумав,— перебив її Аамір.— Я гадаю, що Треба платити вам за оренду. Що як...»
«Не починай знову. Не кажи дурниць, не треба мені твоїх грошей».
«Але...»
«Крім усього іншого,— заявила Делла,— це тобі не по кишені. Самому орендувати будинок з трьома спальнями?»
«Але...»
«Ми це вже обговорювали. Ти здавався задоволеним, коли тільки вселився... Я думала, тобі там подобається...»
«Звісно, що подобається. Це з вашого боку дуже щедро»,— скуто озвався Аамір.
«Щедро... Заради всього святого, тут не йдеться про щедрість... Так, слухай, ти не хочеш піти поїсти карі? Мені ввечері на голосування, хочу щось попоїсти у "Кенсингтон-Тандурі". І тебе пригощу».
«Вибачте, я не можу,— відповів Аамір. Голос звучав напружено. — Треба їхати додому».
«О,— мовила Делла вже не так тепло.— О... яке розчарування. Дуже шкода».
«Вибачте,— повторив він.— Я пообіцяв зустрітися з другом. З університету».
«А, розумію. Що ж, наступного разу я спершу зателефоную. Щоб ти знайшов вільне місце у своєму графіку».
« Делло, я...»
«Та не верзи дурниць, я просто дражнюся. Бодай прогулятися зі мною ти можеш?»
« Гак. Так, звісно».
Знову човгання, звук прочинених дверей. Робін зупинила плівку.
— Вони трахаються? — вголос спитав Барклей.
— Не обов’язково,— відповіла Робін.— Може, то був поцілунок у щоку.
— «Дай мені руку» ? — повторив Барклей.— Відколи це нормально в офісі?
— Скільки цьому типу, Ааміру? — спитав Страйк.
— Гадаю, десь двадцять п’ять,— відповіла Робін.
— А їй...
— Шістдесят п’ять,— мовила Робін.
— І вона його забезпечила житлом. Він їй не родич, ні?
— Наскільки мені відомо, там немає родинного зв’язку,— відповіла Робін.— Але Джаспер Чизвелл знає про нього щось особисте. Він цитував Ааміру вірш латиною, коли вони зустрілися в нашому кабінету.
— Ти мені про це не говорила.
— Вибач,— сказала Робін, згадавши, що сталося це незадовго до того, як вона відмовилася простежити за Джиммі на марші.— Я забула. Так, Чизвелл щось процитував латиною, а тоді сказав про «чоловіка твого штибу».
— Що за вірш?
— Не знаю, я латини не вчила.
Робін глянула на годинник.
— Мені час перевдягатися, за сорок хвилин маю бути в міністерстві культури, ЗМІ та спорту.
— Ага, і мені теж час, Страйку,— мовив Барклей.
— Барклею, два дні,— попередив Страйк, коли той рушив до дверей,— а далі повертайся до Найта.
— Без проблем,— озвався Барклей,— я тоді вже захочу відпочити від малої.
— Він мені подобається,— сказала Робін, коли стихли Барклеєві кроки металевими сходами.
— Так,— буркнув Страйк, потягнувшись по протез.— Непоганий.
На його прохання вони з Лорелеєю зустрічалися досить рано. Прийшов час розпочати копіткий процес приведення себе до ладу.
Робін пішла перевдягатися в тісну вбиральню на сходах, а Страйк причепив протез і вийшов до кабінету.
Він тільки встиг натягнути штани, коли задзвонив мобільний. Наполовину сподіваючись, що то Лорелея дзвонить сказати, що з вечерею не складається, Страйк узяв потрісканий телефон і з непоясненним поганим передчуттям побачив, що то Гатчинс.
— Страйку?
— Що таке?
— Страйку... я тут накосячив...
Голос у Гатчинса був слабкий.
— Що сталося?
— Найт із друзями. Я пішов за ними в паб. Вони щось планують. У нього плакат з обличчям Чизвелла...
— І? — голосно спитав Страйк.
— Страйку, вибач... я втратив рівновагу... і їх загубив.
— Ах ти ж довбень чортів! — заревів Страйк, цілковито втративши самовладання.— Чого ти мені не сказав, що хворий?
— Я останнім часом брав багато відгулів... знав, що ти дуже звантажений...
Страйк увімкнув гучний зв’язок, поклав мобільний на стіл, взяв з вішака сорочку і почав якнайшвидше вдягатися.
— Друже, мені так шкода... важко ходити...