Як ви вже, мабуть, здогадалися, для мене то була справжня халепа. По-перше, він так швидко розказував, що я не встиг записати жодного слова. По-друге, я і слів таких половину не знав. Але нарешті він зупинився. Мабуть, помітив мій розгублений вираз обличчя.
— Що таке, хлопче? — запитав він. — Розказуй. Не бійся запитувати.
— Я не все зрозумів про відьом, — почав я. — Я не знаю, що означає «зловмисні». Чи «доброчинні».
— Зловмисні означає лихі, — пояснив Відьмак. — А доброчинні — добрі. Несвідома відьма — це така, яка не знає, що вона відьма, а оскільки вона ще й жінка, то це подвійний клопіт. Ніколи не довіряй жінці, — попередив Відьмак.
— Моя мати — жінка, — заперечив я, раптом злегка розсердившись. — І я їй довіряю.
— Жінки зазвичай стають матерями, — погодився Відьмак. — І матерям можна довіряти, якщо це твоя власна мати. Інакше — стережися! У мене також колись була мати, і я їй довіряв, то добре пам’ятаю це відчуття. Як ти ставишся до дівчат? — запитав він раптом.
— Я не дуже знаю якихось дівчат, — визнав я. — У мене нема сестер.
— У такому разі ти легка здобич для їхніх фокусів. Так що стережися сільських дівчат. Особливо тих, які носять гостроносі черевики. Занотуй. Із цього й почнімо записувати.
Я не розумів, що такого страшного в гостроносих черевиках. І я точно знав, що мамі б оці Відьмакові слова були не до душі. Вона вважала, що людину можна судити, коли ти її знаєш, а не по тому, що про неї говорять. Але хіба в мене був вибір? Тож на першій сторінці я згори записав: «Сільські дівчата в гостроносих черевиках».
Відьмак спостерігав, як я пишу, тоді попросив у мене записник і перо.
— Слухай, — сказав він, — вчися писати швидше. Тобі ще стільки всього треба вчити, ти таких записників із десяток ще спишеш. Але для початку вистачить три чи чотири заголовки.
Тоді зверху другої сторінки він написав: «Волохаті богарти», на початку третьої — «Кімнатні стукачі» і нарешті «Відьми» — угорі четвертої сторінки.
— Ось, — повернув він мені записник. — Для початку. Запиши все, що сьогодні дізнаєшся, на відповідній сторінці, під одним із цих чотирьох заголовків. Але зараз є важливіша справа. Нам потрібні харчі. І якщо не спустишся сьогодні в село, завтра ми з тобою лишимося голодні. Навіть найкращий кухар без харчів не дасть ради. Поскладаєш усі покупки в мою торбу — вона в м’ясника, до нього спершу зайди. Скажеш, ти від містера Ґреґорі, щоб забрати замовлення.
Він дав мені срібну монету й попередив не згубити решту, тоді показав найшвидшу дорогу з нашого схилу в село.
Незабаром я вже знову йшов через ліс, поки не дістався до перелазу. Звідти починалася крута, вузька стежка. Кроків за сто вона завернула за наступний схил, і переді мною показалися сірі дахи Чипендена.
Село було більшим, ніж я очікував: будинків зі сто щонайменше, шинок, школа і велика церква з дзвіницею. Базарної площі я не знайшов, але стрімким спуском вимощеної бруківкою головної вулиці туди-сюди між крамницями снували жінки з кошиками. Підводи, запряжені кіньми, стояли від вулиці обабіч, — схоже, це дружини місцевих фермерів приїхали за покупками та ще, мабуть, жителі менших сусідніх сіл.
Я відразу знайшов крамницю м’ясника та приєднався до галасливої черги хвацьких жінок, які всі щось йому гукали. М’ясник був веселим, кремезним, рум’яним чолов’ягою з рудою бородою. Схоже, він знав тут усіх на ім’я, і вони реготали з його жартів, якими він сипав без упину. Я більшості тих жартів не розумів, але жінки розуміли точно і, схоже, добряче веселилися.
На мене ніхто не звертав уваги, аж нарешті підійшла моя черга, і я дістався прилавка.
— Я за замовленням від містера Ґреґорі, — сказав я м’ясникові.
Щойно я це вимовив, у крамниці запала тиша і сміх затих. М’ясник витягнув з-під прилавка велику торбу. За спиною зашепотілися, але, хоч би як я нашорошував вуха, не міг розібрати, що вони кажуть. Я озирнувся, і всі дивилися куди завгодно, аби не на мене. Хтось навіть втупився в підлогу.
Я віддав м’ясникові срібну монету, обережно перерахував решту, подякував і виніс торбу з крамниці, уже на вулиці закинувши на плече. В овочевій крамниці я впорався досить швидко, усе вже було для мене спаковане, і я хіба переклав пакунок у торбу, яка відчутно поважчала.