Він дивився на мене з висоти свого зросту і недовірливо хитав головою.
Батько кивнув, що так.
— І ти також сьомий син?
Батько знову кивнув і почав нетерпляче притупувати ногою — з-під його підошви мені на штани полетіли коричневі бризки твані і гною. Із крисів його капелюха скрапував дощ. Місяць уже дощило майже безперестанку. На деревах проклюнулося перше листя, але весняним теплом іще й не пахло.
Батько мій був фермером, як і його батько, а перше правило землеробів — не можна ділити землю. Почнеш ділити між дітьми, а вони — між своїми, і лишиться хіба маленький кусник, а там і його не стане. Того ферма належить старшому сину, а решті треба знайти інше заняття. Кожному якесь ремесло по можливості.
Для того треба багато просити. Можна просити місцевого коваля, особливо якщо ферма велика і коваль має з неї багато роботи. Тоді коваль може взяти одного сина в підмайстри — але то тільки одного, а решта?
Я був сьомим сином, і, поки я виріс, просити вже не було кого. Батько так зневірився, що хотів мене прилаштувати учнем до Відьмака. Це я так тоді собі думав. Треба було відразу здогадатися, що так загадала мама.
У нас багато чого було завдяки мамі. Ще і мене на світі не було, як на її гроші куплено нашу ферму. Звідки би ще земля в сьомого сина? Мама була не з нашого графства, а звідкись з-за моря. Відразу й не скажеш, але часами — якщо дослухатися, — то чути було трохи інакшу вимову.
Але не думайте, що мене в рабство віддали чи що. Я й так на фермі занудився, та і з міста нашого — хіба назва, а на ділі — село й глушина. Точно вже мені не хотілося нидіти тут аж до скону. Того мене й тягнуло трохи до відьмацької справи — то ж цікавіше, ніж доїти корів і розкидати гній. Але і сторожко мені було, бо то страшне ремесло. Я мав навчитися боронити ферми і села від всякого страховиддя. Щодня давати собі раду з вурдалаками, духами і різною нечистю. Така була у Відьмака робота, а я йшов до нього в учні.
— Скільки йому? — спитав Відьмак.
— Тринадцять буде в серпні.
— Трохи дрібний на свій вік. Читати й писати вміє?
— Та, — відказав батько. — І то, і то, і грецьку знає. Жінка навчила, ще й не ходив добре, а вже грецькою балакав.
Відьмак кивнув і озирнувся, немов дослухаючись, — там, позаду, розкисла стежка вела до воріт і до нашого дому. Тоді він стенув плечима.
— То чоловікові тяжка доля, а хлопцеві й поготів. Думаєш, зможе?
— Він сильний і виросте високий, як я, — відказав батько і витягнувся на повен зріст, випроставши спину.
Навіть так він ледве сягав Відьмакові до підборіддя.
І тут Відьмак усміхнувся. От чого я вже точно не очікував. У нього було широке й довге лице, риси — ніби з каменю висічені. До того він здавався мені трохи грізним. У довгому чорному плащі, із накинутим каптуром, збоку він скидався на священика. Але варто йому глянути на тебе впритул, і похмурий вираз обличчя більше нагадував ката, який приміряє на тебе зашморг.
З-під каптура в нього вибивалося сиве, як і на бороді, волосся, але брови мав чорні і дуже кошлаті. Із носа також стирчало кілька чорних волосин, а очі були зелені — так само, як у мене.
І тут я помітив ще дещо: він спирався на довгий костур. Звісно, сам костур я роздивився, щойно Відьмак показався на очі, але тільки-но зауважив, що він тримає його у лівій руці.
Значить, він також шульга, як і я?
Та ліворукість завдала мені чималого клопоту в сільській школі. До мене навіть привели місцевого священика, і він довго хитав головою і розказував мені, що мушу це подолати, поки не пізно. Я ніяк не міг втямити, про що це він. Ні брати мої, ні батько не були ліворукими. Мама, правда, добряче шульгувала, але вона тим не переймалася. Тож коли вчитель намірився вибити з мене цю дурість і прив’язав перо мені до правиці, вона забрала мене зі школи і з того дня вчила мене всього сама.
— То скільки, абись-те, його взяли? — запитав батько, відвертаючи мене від спогадів.
Отепер ми переходили до діла.
— Дві гінеї за перший місяць. Якщо потягне, то восени віддасте ще десять. А як ні — забирайте його назад, будете винні тільки гінею за мій клопіт.
Батько ще раз кивнув, і на тому порішили. Ми пішли в сарай, і батько заплатив дві гінеї, але по руках не вдарили. Хто захоче торкатися Відьмака? Батько і так ого який сміливий, що підійшов до нього ближче ніж на шість футів.
— Маю справу неподалік, — сказав Відьмак, — але на світанку його заберу. Аби мені був готовий. Я не люблю чекати.
Коли він пішов, батько поплескав мене по плечу.
— Починаєш нове життя, синку, — сказав він мені. — Йди відмивайся. Ти більше не фермер.