Поки що все йшло гладко, але дорогою до пекарні я перестрівся з ватагою місцевих хлопців.
Їх було сім чи то вісім, вони сиділи на садовій стіні. Ніби нічого такого, але вони всі мовчали — тільки проводжали мій кожен крок голодними очима, наче зграя вовків.
Я вийшов від пекаря, вони так само сиділи на тій стіні, але варто мені було попрямувати з села назад на пагорб, вони пішли слідом. І хоча, звісно, навряд чи це випадковість, що їх потягнуло на той самий пагорб, як і мене, я не надто переймався. Я ріс із шістьома братами і мав великий досвід хлопчачих бійок.
Вони крокували дедалі ближче за моєю спиною, швидко мене наздоганяючи. Може, тому, що я навмисне сповільнив ходу. Бачте, я не хотів, щоб вони подумали, ніби я їх боюся. Та й торба була важка, а схил — дуже стрімкий.
Наздогнали мене кроків за десять від перелазу, саме там, де починався невеликий перелісок і дерева купчилися обабіч від стежки, затуляючи ранкове сонце.
— Ану відкривай торбу і показуй, що маєш, — скомандували в мене за спиною.
Голосно, грубо, тоном, звичним віддавати накази. У голосі чулася відверта погроза, підказуючи мені, що він із тих, хто радіє чужому болю і постійно видивляється наступну жертву. Я повернувся до нього обличчям, але торбу стиснув міцніше. Це їхній ватажок озвався до мене — жодного сумніву. У решти були запалі щоки, ніби давно вже не їли досхочу, а от цей на вигляд їв за них усіх, разом узятих. Він був на добру голову вищий за мене, із широкими плечима та грубою шиєю, як у бика. Обличчя мав також широке, червонощоке, а от очі — маленькі і дивився ними на мене незмигно, наче змія.
От якби не він і не ті погрози, я, мабуть, поступився. Зрештою, половина хлопців були вже такі хирляві, що їх скоро знесе вітром, а в мене в торбі була купа яблук та пирогів. З іншого боку, то були не мої харчі, щоб я ними вільно розпоряджався.
— Це не моє, — сказав я. — Це торба містера Ґреґорі.
— Його попередній учень таким не переймався, — сказав ватажок і схилився до мене лицем в лице. — Він відкривав для нас торбу. І якщо маєш найменшу тямку, зробиш так само. А не хочеш по-доброму — буде по-злому. Тобі ж буде гірше, а закінчиться однаково.
Вони мене оточили, і ззаду вже хтось смикав торбу з мого плеча. Я все одно не пустив і втупився поглядом ватажкові в малі поросячі очі, щосили намагаючись не кліпнути.
І тут сталося таке, чого ніхто з нас не очікував. Десь із правого від мене боку щось майнуло поміж деревами — усі ми, як один, обернулися в той бік.
У гущавині серед тіней виднілася темна постать. За якусь мить мої очі призвичаїлися, і я нарешті розгледів, що це була дівчина. Вона йшла до нас помаленьку, але так безшумно — швидше почуєш, як голка впаде, — і так плавно, ніби пливла над землею, а не по ній ступала. На межі лісу, далі ховаючись у тіні, вона зупинилася, мов не хотіла виходити на світло.
— Чи не краще його облишити? — розпорядилася вона.
Нібито запитала, але звучало це як наказ.
— Тобі яке діло? — ватажок задер підборіддя і стиснув кулаки.
— Ет, я — це пусте, — озвалася вона з тіні. — Ліззі вернулася, і, як не зробиш, що я тобі кажу, розбиратися будеш із нею.
— Ліззі? — перепитав хлопець, відступаючи назад.
— Кістлява Ліззі. Тітка моя. Ще скажи, ніби нічого про неї не чув…
У вас було таке, ніби час завмирає і майже спиняється? Доводилося колись дослухатися до годинника, коли між цоканням стрілок минає немовби вічність? Отоді було все так само, аж раптом вона зашипіла крізь стиснуті зуби й наказала знову:
— Геть ідіть собі. Геть бігом або смерть!
Хлопці негайно кинулися навтьоки. На їхніх обличчях читався не просто переляк, а дика паніка. Ватажок припустився найперший, але й решта мало не наступала йому на п’яти.
Я не знав, чого вони так злякалися, але й мені закортіло втекти. Дівчина дивилася на мене широкими очима, і я не міг і пальцем поворухнути, ніби миша заклякла перед хижаком, що от-от стрибне.
Я суто силою волі зрушив ліву ногу й повільно розвернувся до дерев, повертаючи тулуб у тому ж напрямку, куди показував мій ніс. Відьмакову торбу я досі стискав у руках. Хай ким би вона була, торбу їй віддавати я не збирався.
— Не тікаєш? — запитала вона.
Я похитав головою, але в роті мені пересохло, і я не знав, чи здатен взагалі говорити. Я відчував, що звучатиму не до ладу.
Вона була десь мого віку, а може, і молодша. Гарне обличчя — великі карі очі, високі вилиці та довге чорняве волосся. Вдягнена була у довгу чорну сукню, тісно підперезану білим шнурком. І тут мене дещо стривожило.