— І ще я повірити не можу, що ти забрав татове кресало, — додав він.
— Тато мені сам віддав, — заперечив я. — Він хотів, щоб воно лишилося в мене.
— Він тобі запропонував, але ж не значить, що треба було його брати. Вічно ти думаєш тільки про себе. Подумай про бідного батька. Воно йому дороге.
Я промовчав, бо не хотів із ним сваритися. Я знав, що Джек помиляється. Тато хотів, щоб я взяв те кресало. Я був цього певний.
— Я помагатиму, поки вдома, — я сподівався змінити тему.
— Ну то відробляй харчі і нагодуй свиней! — крикнув він і розвернувся геть.
То така робота, яку в нас ніхто не любив. Свині були великі, смердючі, волохаті і вічно такі голодні, що страшно було повертатися до них спиною.
Не зважаючи на слова Джека, я все одно радів, що знову вдома. Переходячи через двір, я кинув погляд на задню стіну будинку. Вона була майже повністю вкрита маминими плеткими трояндами. Вони завжди там гарно росли, хоча стіна й виходила на північ. Поки вони ще тільки пускали листочки, а до середини червня зарясніють червоним цвітом.
Задні двері завжди заклинювало, бо в будинок одного разу вдарила блискавка. Двері загорілися, довелося їх поміняти, але рама стара лишилася, а що трохи її скособочило, то відчинити можна було, тільки як добре штовхнути. Але воно було того варте, бо перше, що я побачив у домі, була мамина усмішка.
Вона сиділа в старому кріслі-гойдалці в дальньому кутку кухні, куди не сягали призахідні промені сонця. Від яскравого світла в неї боліли очі. Мама більше любила зиму, ніж літо, і ніч — більше, ніж день.
От вона по-справжньому зраділа моєму приходу, і спочатку я намагався відкласти розмову про те, що хочу назовсім вернутися. Я робив вигляд, що всім задоволений, але вона миттю мене розкусила. Я ніколи не міг від неї щось приховати.
— Що трапилося? — спитала вона.
Я стенув плечима і видавив усмішку, маючи вигляд, мабуть, ще гірший, ніж Джек зі своїми гримасами.
— Розказуй, — сказала мама. — Чого тримати в собі?
Я довго мовчав, бо не міг дібрати слів. Мамине крісло-гойдалка потроху сповільнило скрип, а потім зовсім затихло. Це завжди був поганий знак.
— Я закінчив випробувальний місяць, і містер Ґреґорі каже, що я тепер сам вирішую, повертатися в учні мені чи ні. Але мені там так самотньо, мамо, — зізнався я нарешті. — Усе так, як я боявся. Друзів у мене нема. Поговорити з однолітками — немає з ким. Мені так самотньо — краще я б вернувся до вас на ферму.
Я міг би ще говорити, як нам всім тут колись було добре, коли вдома жили ще всі мої брати. Але цього я не сказав — знав, вона також за ними скучає. Я думав, вона мене пожаліє, але я помилився.
Мама довго мовчала, стояла тиша, і чутно було, як Еллі замітає в сусідній кімнаті й тихо наспівує собі під ніс.
— Самотньо? — перепитала мама не з жалістю, а з гнівом. — Хіба це самотність? У тебе лишився ти. От якщо втратиш колись самого себе, отоді пізнаєш справжню самотність. А поки досить жалітися. Ти вже майже дорослий чоловік, а чоловік мусить мати ремесло. Від початку часів люди бралися до роботи, яка їм не до душі. Чого для тебе мусить бути виняток? Ти — сьомий син сьомого сина, і ти народився бути Відьмаком.
— Але в містера Ґреґорі були ще інші учні, — випалив я. — Чому хтось із них не вернеться в графство? Чого обов’язково я?
— Учнів було багато — мало хто закінчив науку, — відрубала мама, — а ті, хто закінчив, не здужають його замінити. Слабкі, або боягузливі, або з вадами. Вони йдуть кривою доріжкою, гроші беруть за дурничку, а нічого не роблять. Тому тільки ти, сину. Надія хіба на тебе. Остання надія. Хтось мусить перебрати цей тягар. Хтось мусить стати супроти темряви. А ти — єдиний, хто може.
Крісло знов заскрипіло, усе частіше й частіше.
— Ну, добре, що ми це з’ясували. Будеш вечеряти з усіма чи насипати тобі раніше? — запитала мама.
— Я цілий день нічого не їв, мамо. Навіть не снідав.
— Я саме тушкую кролика. Це тебе підбадьорить.
Я сидів за кухонним столом такий нещасний, як ніколи в житті, а мама заходилася коло печі. Тушкований кролик пахтів на всю кухню, аж слинка мені потекла. Ніхто не готував краще за маму, і ця дорога додому була того варта, навіть бодай заради однієї вечері.
Мама з усмішкою поставила мені під ніс велику паруючу тарілку.
— Я простелю тобі у твоїй кімнаті, — сказала вона. — Якщо вже прийшов, лишайся на кілька днів.
Я пробубонів своє «дякую» і, не марнуючи часу, взявся вечеряти. Щойно мама пішла нагору, у кухню зайшла Еллі.