— Із поверненням, Томе, — усміхнулася вона. Тоді глянула на мою щедру порцію. — Дати тобі ще хліба?
— Так, будь ласка, — попросив я, і Еллі намастила мені маслом три грубі шматки хліба, а тоді сіла навпроти мене.
Я вмить усе заковтнув, навіть голови від тарілки не піднімав, і начисто вимочив підливу останнім куснем свіжоспеченого хліба.
— Краще?
Я кивнув і витиснув таку-сяку усмішку, але не дуже вдало, бо Еллі раптом розпереживалася.
— Я ненавмисне почула твої слова, — почала вона. — І думаю, що не все так страшно. Просто для тебе все дивне й нове. Скоро ти звикнеш. Та і не мусиш одразу вертатися. Проведеш кілька днів удома, тобі полегшає. Томе, ти тут завжди бажаний гість, навіть коли ферма перейде Джекові.
— Здається, Джек не дуже мені зрадів.
— Чого ти так вирішив? — запитала Еллі.
— Просто щось він не дуже приязний — от і все. Здається, він не хоче, щоб я тут вештався.
— Не переймайся про страшного старшого брата, я йому мізки вправлю.
Тут я по-справжньому всміхнувся, бо то була правда. Як колись сказала моя мама, Еллі крутила Джеком, як хотіла.
— От про що він насправді турбується, — сказала Еллі, погладжуючи живіт. — Моя тітка померла в пологах, у нас в родині про це досі говорять. Тому Джек нервується, але я спокійна, бо де б мені було краще? Тут за мною дивиться твоя мама. — Вона на мить завагалася. — Але є ще дещо. Твоє нове ремесло його бентежить.
— Коли я йшов із дому, йому все подобалося, — зауважив я.
— Він за тебе радів, бо він твій брат і він тебе любить. Але люди побоюються Відьмаків. Їм від такого заняття не по собі. І якби ти просто пішов, то ще б нічого. Але Джек каже, ти пішов на пагорб і прямо в ліс, відтоді собаки тривожаться. Не підходять тепер і до північного пасовиська. Джек думає, що ти там щось розтривожив. Хоча, мабуть, це також пов’язано з дитиною. Він намагається захистити — оце й усе. Він думає про сім’ю. Але не турбуйся, якось воно все владнається.
Я пробув удома три дні, бадьорячись щосили, але зрештою відчув, що пора. Останньою, з ким я бачився перед дорогою, була мама. Ми з нею лишилися в кухні сам-на-сам, вона стиснула мою руку і сказала, що пишається мною.
— Ти не просто сьомий син сьомого сина, — тепло всміхнулася вона. — Ти ще і мій син, і ти подужаєш те, що мусиш.
Я кивнув, щоб її потішити, але усмішка сповзла з мого лиця, щойно я ступив за ворота. Я побрів до Відьмакового дому нещасний, ображений і розчарований, що мама не дозволила мені лишитися на фермі.
Усю дорогу до Чипендена дощило, і, поки я дійшов, змок, замерз і ще посмутнішав. Але щойно дійшов до хвіртки, як защіпка, на мій подив, відкинулася сама, і хвіртка розчахнулася без мого жодного дотику. Це було таке вітання з поверненням, яке, як мені здавалося, належиться виключно Відьмакові. Мабуть, я мав би зрадіти, натомість мені стало моторошно.
Я тричі постукав у вхідні двері, поки нарешті помітив, що ключ стирчить у замку. І раз на мій стукіт ніхто не вийшов, я повернув ключ і відчинив двері.
Я обійшов усі кімнати внизу, крім однієї. Тоді погукав нагору. Ніхто не відповідав, тож я ризикнув зайти на кухню.
У каміні горів вогонь, а стіл був накритий на одного. По центру парувала велика тарілка м’яса, тушкованого з картоплею. Я так зголоднів, що відразу накинувся на їжу, і вже доїдав, коли нарешті помітив записку під сільничкою:
«Пішов на схід до Пендл. Клопіт із відьмою, затримаюся на певний час. Обживайся, але не забудь забрати харчі на тиждень. Як завжди, моя торба в м’ясника, спершу зайди туди».
Пендл — то був великий пагорб, майже гора на дальньому сході графства. Увесь округ кишів відьмами, і там було небезпечно, особливо самому. Це знову мені нагадало, яка у Відьмака небезпечна робота.
Але я і розсердився трохи. Я стільки часу чекав на якусь подію, і, щойно я за двері, Відьмак пішов без мене!
Тієї ночі я міцно заснув, але не настільки, щоб проспати дзвіночок на сніданок. Я вчасно спустився й отримав у нагороду найкращу яєчню з беконом за весь час у Відьмаковому домі. Я був такий задоволений, що, перш ніж встати з-за столу, уголос подякував, як тато щонеділі після обіду:
— Було дуже смачно. Кухарю, мої компліменти.
Не встиг я договорити, як вогонь палахнув у каміні й голосно замуркотав кіт. Видно кота не було, але присягаюся: від звуку шибки у вікнах дрижали. Схоже, я правильно все сказав.
Задоволений собою, я вирушив до села за харчами. Сонце світило в синьому безхмарному небі, пташки співали, і весь світ після вчорашнього дощу здавався яскравим, сяючим і новим.