По-друге, я був проти того, щоб тримати стару жінку в земляній ямі. Ще можна зрозуміти, коли це мертва відьма, але живу? Я все думав: що ж вона такого жахливого вчинила, щоб на таке заслужити?
Та й яка може бути шкода від трьох пирогів? Маленька розрада від рідних, втішити її серед холоду й сирості — от і все. Відьмак казав мені довіряти своїй інтуїції, і, зваживши все, я вважав, що чиню правильно.
Одна тільки біда — винести пироги в той сад серед ночі. Опівночі вже добряче темно, особливо якщо ніч безмісячна.
Я взяв кошика та дійшов до східного саду. Було й справді темно, але не настільки, як я боявся. Узагалі, я непогано бачив у темряві. Мама добре собі в сутінках давала раду, — мабуть, це в мене від неї. Та й ніч стояла ясна, безхмарна, і місячне сяйво підсвічувало мені дорогу.
Щойно я ступив поміж дерева, раптом повіяло холодом, і я здригнувся. Ближче до першої могили, огородженої камінцями та закритої ґратками з тринадцяти залізних прутів, студінь пробирала ще дужче. Там була похована перша відьма. Та, що слабка, малосила, — принаймні так казав Відьмак. «Немає чого турбуватися», — заспокоював я себе, щосили намагаючись у це вірити.
Але одна річ — вирішити занести Матінці Малкін ті пироги серед білого дня. А от уночі серед саду я вже не був такий впевнений. Відьмак наказував мені не потикатися сюди після заходу сонця. І не раз мене попереджав, значить, це важливе правило. І тепер я його порушив.
Звідусіль долинав тихесенький шелест і шурхіт. Мабуть, нічого страшного, потривожив дорогою місцеве птаство і гризунів, але це нагадало мені — я тут зайвий.
Відьмак розказував, що інші дві відьми закопані кроків за двадцять від першої, тож я уважно рахував собі під ніс. Так я дістався другої могили — така сама, як і перша. Я про всяк випадок підійшов ближче, щоб переконатися. Тут поверхню землі також закривали ґратки, і прямо під ними виднівся втрамбований ґрунт без жодного паростка трави. Відьма померла, але досі була небезпечна. Це її поховано головою вниз. Отже, десь тут її п’яти, засипані шаром землі.
Поки я вдивлявся в могилу, щось ніби як промайнуло збоку. Наче змигнуло в тінях. Може, мені здалося, а може, шмигонула якась дрібнота типу миші чи землерийки. Я швидко подався далі. А раптом це відкопалися відьмині пальці на ногах?
Ще три кроки, і я дістався призначеного місця — жодного сумніву. Знову ж таки довкола межею стояли камені, до яких кріпилися тринадцять прутів, перехрещуючись у ґрати. Але були й відмінності. По-перше, могила була не прямокутна, а квадратна. По-друге, вона була значно більша, кроків десь чотири на чотири. І останнє: вона не була засипана землею, просто — дуже чорна земляна яма.
Я зупинився та нашорошив вуха. Ніч була тиха, лише шаруділа нічна звірина та шелестів ледь чутно легкий вітерець. Такий легенький, що я і не відразу це помітив. Тільки коли він раптово стих. Несподівано все завмерло, і поміж дерев заклякла неприродна тиша.
Бачте, я дослухався до відьми і щойно зрозумів: і вона прислухається до мене.
Тиша тривала, тривала і тривала, мов цілу вічність, аж раптом я розчув звук із ями. Там дихали. Це якось зняло моє оніміння, і я підступив іще на кілька кроків, мало не на край ями, торкаючись кінчиком черевика кам’яної межі. І тут я згадав, як Відьмак говорив про Матінку Малкін…
«Багато її сили пішло в землю. Але вона би з радістю закопала такого хлопчину, як ти».
Тож я відступив від краю — не дуже далеко, десь на один крок, але Відьмакові слова крутилися мені в голові. Ану ж як із ями висмикнеться рука та схопить мене за ногу?
Аби тільки швидше із цим закінчити. Я тихо погукав у темряву:
— Матінко Малкін! Я вам дещо приніс. Це подарунок вам від рідні. Ви там? Ви чуєте?
Відповіді не було, але дихання внизу ніби збилося, зачастило. Тож я вирішив не марнувати часу і, відчайдушно передчуваючи вже тепло Відьмакового дому, намацав один пиріг у кошику під рядном. Пиріг був м’який, липкий та відразу зібгався мені під пальцями. Я тримав його над ямою.
— Усього лише пиріг, — сказав я тихо. — Сподіваюся, вам полегшає. Завтра вночі я ще один принесу.
Із цими словами я розтиснув пальці, і пиріг полетів донизу, у темну яму.
Треба було відразу звідти забратися, але я вирішив послухати ще кілька секунд. Не знаю, на що я сподівався, але це була моя помилка.