Щось у ямі заворушилося, посунуло тяжко землею, ніби плазом. І тут я почув, як відьма їсть.
До того мені здавалося, брати мої гидко плямкають за столом, але це було набагато гірше. Бридкіше за волохаті свині на нашій фермі, коли вони рилом сьорбають із помийного відра, — якесь відворотне рохкання, чмакання, цямкання в поєднанні з важкучим сопом. Не знаю, чи сподобався їй пиріг, але їла вона його дуже голосно.
Тієї ночі мені не спалося. Усе думав про темну яму та переживав, що і завтра мені туди знову йти.
І ледь не спізнився на сніданок. Увесь бекон підгорів, хліб поцвів. Чому? Я не міг зрозуміти. Тільки ж учора я приніс від пекаря свіжоспечений. Ще й молоко скисло. Це богарт на мене сердиться? Знає про мій учинок? І зіпсував сніданок у попередження?
Життя на фермі — щоденна тяжка робота. Я до такого звик. Але Відьмак не залишив мені доручень, і вдень я нудився. Хотів було почитати щось корисне в бібліотеці нагорі — він же, мабуть, не буде проти? Але розчарувався — двері були зачинені.
То що мені залишалося, крім прогулянок? Я вирішив дослідити навколишні пагорби й найперше видряпався на Парлік-пайк. На самій вершині я всівся на піраміду з каменів та милувався видом.
День був ясний, яскраво світило сонце, а внизу переді мною простягалося графство. На північному заході іскрило синє далеке море. Пагорби й гори тягнулися нескінченно далеко, виднілися Калдер-фелл, Стейкгауз-фелл та ще стільки інших — життя не вистачить зійти на всі.
Сусідньою вершиною здіймалася «Вовча гора» Вулф-фелл, і мене розбирала цікавість: там справді водяться вовки? Вовки бувають небезпечні, а взимку — кажуть люди — збиваються для полювання в зграї. Хоч тепер стояла весна і жодних вовчих слідів я особисто не бачив, це ще не означало, що вовків тут нема. Я ще подумав: уночі в горах досить страшно.
Але не так страшно, вирішив я, як нести опівночі Матінці Малкін другий пиріг. Надто скоро сонце почало хилитися на захід, і мені довелося повертатися до Чипендена.
І знову я пішов із кошиком у темний сад. Цього разу я вирішив там не затримуватися й поспішно вкинув другий пиріг у темну яму крізь отвір між ґратками.
Аж по тому, коли вже було пізно й пиріг вислизнув мені з пальців, я помітив таке, від чого мені похололо в грудях.
Ґратки над ямою хтось погнув. Ще минулої ночі це були тринадцять рівних залізних прутів. Зараз прути по центру розійшлися настільки, що в новий отвір спокійно пролазила людська голова.
Може, це хтось іззовні так їх повигинав. Але я в це не вірив. Відьмак говорив: сад і будинок під охороною — ніхто чужий не зайде. Він не сказав, що за охорона, але я здогадався, що то якийсь богарт. Може, навіть той самий, що куховарить.
Значить, це сама відьма. Видряпалася якось по стінці ями та розігнула ґратки. І тут до мене нарешті дійшло, що відбувається. Який же я дурень! Пироги зробили її сильнішою.
Із темряви внизу долинули ті ж самі огидні звуки — рохкання, плямкання, сопіння. Відьма їла другий пиріг. Я миттю кинувся з саду назад у дім. Що я знаю? Може, третій пиріг їй і не знадобиться.
Цієї ночі я знову не спав, але над ранок все для себе вирішив: я знайду Еліс, віддам їй останній пиріг та поясню, чому не зможу дотримати слова.
Але спочатку треба було її знайти. Одразу після сніданку я спустився у ліс, де ми вперше зустрілися, і пройшов його аж до самого краю. Еліс казала, що живе «отам-о», але я не знайшов і натяку на будинки — самі лише пагорби та долини та знову ліси в далині.
Я вирішив запитати в когось дорогу й спустився в село. На вулицях було на диво порожньо, але — як я і сподівався — коло крамниці пекаря вешталися кілька місцевих хлопців. Схоже, там була їхня улюблена здибанка. Мабуть, їх приваблював запах хліба. Мені-от він точно подобався. Свіжий хліб пахне найкраще у світі.
Вони не надто мені зраділи, хоч я і пригощав їх минулого разу пирогами з яблуками. Мабуть, тому, що сьогодні з ними був здоровань із поросячими очима. Але запитання моє вони вислухали. Я оминув деталі — просто сказав, що шукаю дівчину, яку ми тоді зустріли на межі лісу.
— Я знаю, де вона може бути, — насупився здоровань, — але туди хіба дурень піде.
— Чого це?
— Ти не чув, що вона сказала? — він здійняв брови. — Її тітка — Кістлява Ліззі.
— Хто це така?
Вони перезирнулися між собою та похитали головами, ніби я божевільний. Схоже, про неї знали всі, окрім мене.
— Ліззі з бабкою тут провели цілу зиму, поки Ґреґорі дав їм раду. Мій батько вічно їх згадує. Страшніших відьом у цих краях ще не було. І жило з ними таке саме страшне. Із виду як чоловік, але велетень, повен рот зубів — аж не влізають. Так мені батько розказував. Усю ту довгу зиму ніхто не виходив із дому після заходу сонця. Ото буде з тебе добрий Відьмак, раз ти й не чув про Кістляву Ліззі.