Мені це страшенно не сподобалося. Я зрозумів, яких наробив дурниць. Якби я тільки розказав Відьмаку про розмову з Еліс, він би здогадався, що Ліззі вернулася, та щось би з цим зробив.
Якщо слухати батька здорованя, Кістлява Ліззі жила на фермі десь три милі на південний схід від Відьмакового дому. То було давно закинуте місце, ніхто туди ніколи не потикався. І найімовірніше туди ж вона повернулася. І це збігалося з напрямком, про який говорила Еліс.
Поки ми говорили, із церкви вийшла група похмурих чоловіків — усі тепло зодягнені, багато хто мав із собою палицю, як для підйому в гори. Із ними був священик, і всі вони вервечкою завернули за ріг та попрямували за село, у бік пагорбів.
— Це що таке? — запитав я.
— Учора вночі зникла дитина, — відповів один із хлопців, спльовуючи на бруківку. — Три роки малому. У селі думають, заблукав у горах. Але бач — то не перший раз. Два дні тому з ферми під кряжем Лонг-ридж пропало немовля. Ходити ще не могло, — значить, хтось виніс. Кажуть, могли вовки. Зима була люта, могли і зайти на ферму.
Мені вказали правильний напрямок. Я ще повернувся за кошиком Еліс і все одно менше ніж за годину вже підійшов до будинку Ліззі.
Там, під яскравим сонцем, я відкинув ряднину і нарешті роздивився останній пиріг. То було смердюче місиво, огидне на вигляд. Така собі немов суміш м’яса і хліба і ще чогось, що я не міг упізнати, — мокра, липка і майже чорна. Усе — сире, просто сплеснуте разом. Тоді я роздивився ще страшніше — по пирогу повзали дрібні білі цятки, схожі на хробаків.
Я здригнувся, запнув це назад тканиною і спустився з пагорба до покинутої ферми. Огорожа була дірява, перехняблена, сараєві бракувало половину даху, і все стояло пусте — без тварин і худоби. Одне мене турбувало — над будинком димів комин. А отже, хтось був удома. Я боявся, що це той зубатий велетень, про якого говорили хлопці.
Але чого було ще сподіватися? Звісно, немає легких шляхів. Як можна поговорити з Еліс так, щоб не дізналася решта її родини?
Я завмер посеред схилу, не впевнений, що робити далі, але все вирішилося саме. Із задніх дверей ферми показалася тонка темна постать і попрямувала вгору схилом — до мене. То була Еліс, але звідки вона про мене дізналася? Від ферми мене заступали дерева, та і вікна виходили в інший бік.
Усе ж це була не випадковість — вона йшла прямо до мене і зупинилася, не доходячи якихось п’ять кроків.
— Чого ти приперся? — зашипіла вона. — Дурню. На твоє щастя, усі поснули.
— Я не можу виконати твоє прохання, — сказав я і простягнув їй кошика.
Вона склала руки на грудях і насупилася.
— Чого це ні? Ти ж обіцяв, еге ж?
— Ти не все мені розказала, — відрізав я. — Вона вже з’їла два пироги і стала від них сильнішою. І вже погнула ґрати над ямою. Ще один пиріг — і вона вилізе з ями. І я думаю, ти про це знала. Це і був твій задум, так? — Я і сам розсердився. — Ти мене обдурила, і обіцянка більше не рахується.
Вона помінялася на виді й ступила до мене на крок ближче. Тепер вона вже не злилася — радше злякалася.
— Це не мій задум. Вони мене змусили, — Еліс махнула рукою в бік ферми. — І якщо ти не дотримаєш слова, нам обом буде непереливки. Дай, дай їй третього пирога. Що тут поганого? Матінка Малкін уже за все заплатила. Час її відпустити. Дай, дай їй того пирога, і вона зникне сьогодні і більше ніколи тебе не потурбує.
— Думаю, містер Ґреґорі не просто так тримає її в ямі, — сказав я повільно. — Я новий учень, звідки мені знати, як краще? Коли він повернеться, я йому все розповім.
Еліс криво всміхнулася — ніби знала щось таке, про що я не здогадувався.
— А він не вернеться, — сказала вона, — Ліззі про все-все подбала. Ліззі має добрих друзів коло Пендл, еге ж. Усе-усе для неї зроблять. Ну і старого Ґреґорі надурили. Він ще в дорозі піймав своє. Уже, мабуть, лежить шість футів під землицею. Підожди-підожди, побачиш, чия правда. Скоро і в його домі тебе дістануть. І прийдуть за тобою однієї ночі. Хіба що не відмовишся помогти. Тоді, може, лишать тебе в спокої.
Щойно вона замовкла, я розвернувся та подався назад, звідки прийшов, — хай сама собі там стоїть. Здається, вона гукала мене кілька разів, але я не слухав. Її слова про Відьмака шуміли мені у вухах.
Тільки згодом я зрозумів, що досі тримаю в руках її кошика — і я пожбурив його разом із тим останнім пирогом у річку та повернувся у Відьмаковий дім. Там я відразу зрозумів, що сталося і що мені робити далі.