Коли я зайшов на кухню, мій брат Джек саме обіймав Еллі — свою дружину. Вона дивилася на нього знизу вгору й усміхалася.
Еллі мені дуже подобається. Вона така приязна й ласкава, що з нею завжди почуваєшся потрібним. Мама каже, одруження пішло Джекові на користь, бо Еллі на нього добре впливає, і він робиться спокійнішим.
Із нас усіх Джек — найстарший і найкремезніший. «Найменш плюгавий», — як іноді підсміюється батько. Що дужий і сильний — то це вже точно, а щодо решти я був не згоден, бо хоч він рум’яний, блакитноокий, брови ж чорні й кошлаті, ще й майже зростаються на переніссі. Проте відхопив собі гарну й добру дружину, тут не посперечаєшся. Волосся в Еллі кольору добірної соломи на третій день після хорошого врожаю, а з лиця хоч воду пити.
— Я завтра з дому піду, — випалив я. — На світанку за мною прийде Відьмак.
Еллі розцвіла усмішкою.
— То він тебе взяв?
Я кивнув.
— Поки тільки на пробу, на один місяць.
— Томе, ти такий молодець. Я дуже за тебе рада.
Джек тільки пирхнув.
— Не вірю! Щоб ти — і в учні до Відьмака! Куди тобі до такої роботи, коли ти ще спиш при свічках?
Я засміявся з його жарту, але то була правда. Мені в темряві часом всяке ввижалося, а зі свічкою я бодай міг заснути.
Джек рикнув, ухопив мене за карк і почав тягати довкруж стола. Це він так жартував. Я попручався трохи чисто для порядку, і за якусь мить він відпустив мене і поплескав по спині.
— Молодець, Томе. То грошовита робота. Одна тільки біда…
— Яка? — запитав я.
— Тут же все й спустиш. А знаєш чому?
Я стенув плечима.
— Бо друзів будеш мати хіба за гроші!
Я силувано всміхнувся, але в Джекових словах було багато правди. Відьмак працює і живе сам-один.
— Джеку, ну що ти такий жорстокий! — насварилася Еллі.
— Та я жартую, — тут же відцурався Джек, ніби не зрозумів, чого це раптом вона.
Проте Еллі дивилася на мене, а не на Джека й раптом перемінилася на обличчі.
— Томе! — скрикнула вона. — Виходить, ти не застанеш народження нашого маляти…
Вона так засмутилася, аж мені самому стало печально, що я пропущу народження племінниці. Мама сказала, що в Еллі буде дівчинка, а вона в таких речах ніколи не помиляється.
— Я за першої нагоди заскочу в гості, — пообіцяв я.
Еллі спробувала всміхнутися, а Джек підійшов і поклав руки мені на плечі.
— У тебе лишиться твоя родина, — сказав він. — Ми завжди тут, якщо будемо тобі потрібні.
Уже за годину я сідав до вечері, свідомий, що завтра зранку мене тут уже не буде. Як і щовечора, батько проказав молитву, і ми пробурмотіли хором «Амінь!» — усі, окрім мами. Вона, як і завжди, потупила очі в тарілку і чемно чекала, поки ми закінчимо, а тоді ледь помітно мені всміхнулася, тепло й по-особливому. Не думаю, що хтось іще зауважив. Мені трохи полегшало.
У каміні палахкотів вогонь, пускаючи по кухні тепло. Посередині нашого великого дерев’яного стола стояв латунний свічник, натертий до дзеркального блиску. Свічка була дорога, із бджолиного воску — смердючу жирову свічу на кухні мама би не стерпіла. Майже всім на фермі розпоряджався батько, але в деяких речах мамине завжди було зверху.
Перед кожним парувала велика тарілка тушкованої картоплі з м’ясом, за яку ми радо взялися. Я глянув на батька, і мене раптом вразило, яким старим та виснаженим він сьогодні здавався. Раз по раз на обличчі в нього проступав сумний вираз, але він побадьорішав, щойно в них із Джеком мова зайшла про ціни на свинину. Вони навіть засперечалися, чи пора вже кликати різника.
— Ще би зачекати десь із місяць, — говорив тато. — Ціна ще зросте.
Джек потрусив головою, і почалося. Це була дружня сімейна суперечка, видно було, що татові навіть подобається. Але я не доєднався. Для мене це залишалося в минулому. Як сказав тато, я вже більше не фермер.
Мама з Еллі тихо підсміювалися. Я хотів послухати їхню розмову, але Джек розійшовся не на жарт і став підвищувати голос. Мама на нього зиркнула, і я відразу зрозумів, що їй набрид цей галас.
Джек, не помітивши через азарт маминого погляду, потягнувся через стіл до сільнички та випадково її перекинув. Трохи солі просипалося на стіл, і тут же він узяв щіпку та кинув через ліве плече. Був у нашому графстві такий старий забобон, щоб розсипана сіль не накликала невдачу.
— Джеку, облиш сіль, — насварилася мама. — Псуєш добру страву ще й ображаєш кухаря!
— Вибач, мамо, — похопився Джек, — твоя правда. І так дуже смачно.
На це вона усміхнулася йому, тоді кивнула на мене.