Тож, засмучений і переляканий, я побрів назад до Відьмакового дому. Я розумів: якщо Матінка Малкін вибереться з могили, дитина не доживе до світанку.
І розумів: я єдиний, хто може бодай спробувати їй перешкодити.
Розділ 9
На березі річки
Щойно повернувшись, я одразу пішов у кімнату, де Відьмак тримав верхній одяг і подорожнє знаряддя. Вибрав один із його старих плащів. Звісно, на мене він був завеликий: низом звисав мало не до п’ят, а каптур закривав очі. Але від найгіршого холоду так-сяк убереже. Позичив також один із його костурів — знадобиться мені в горах як похідна палиця. Він був коротший за решту і трохи грубший з одного боку. Із дому я вийшов якраз перед опівніччю. Ніч була світла, над верхівками дерев здіймався місяць у повні, але в повітрі тягло дощем, і західний вітер віяв прохолодою.
Я пішов у сад, одразу до ями Матінки Малкін. Мені дух забивало від переляку, але хтось мусив, а крім мене, тут нікого не було. Поза тим, це була моя провина. Якби я лише не змовчав Відьмакові про зустріч із Еліс і про повернення Ліззі! Він би відразу поклав цьому край. Його би тоді не виманили в Пендл.
Що більше я про це думав, то гірше робилося мені на душі. Немовля з ферми під Лонг-ридж лишилося б живе. Я чув за собою таку важезну провину, що не міг допустити й думки, що сьогодні помре ще одне дитя — і знову через мене.
Я проминув другу могилу, де мертва відьма була похована головою вниз, і дуже повільно, навшпиньки підкрався до ями Матінки Малкін.
Поміж деревами пробивалося місячне світло, уся яма була як на виду й не лишалося жодних сумнівів.
Я спізнився.
Сталеві прути розігнули ще сильніше, отвір вийшов округлий і чималий — проліз би навіть м’ясник із його широкими плечима.
Я зазирнув униз, у чорну глиб, але нічого там не побачив. Мабуть, я до останнього сподівався, що відьма витратила на ті сталеві прути всю свою силу, виснажилася й не змогла вилізти з ями.
Якби ж то. У ту мить місяць заволокли хмари, усе навкруги потемніло, але видно було і прим’яті зарості папороті, і куди поповзла відьма. Світла якраз вистачало, щоб знайти її слід.
Тож я пішов по сліду за відьмою в морок. Ступав повільно і дуже, дуже обережно. А ну як вона зачаїлася і вижидає мене попереду? Поза тим, я знав, що вона недалеко. По-перше, минуло хіба п’ять хвилин по дванадцятій. Хай що було в її пирогах, силу їй повертала темна магія. А наймогутніше вона діє темної пори, особливо опівночі. Відьма з’їла лише два пироги з трьох — це мені також перевага, але я добре пам’ятав, яку треба мати силу, щоб так вигнути грубі залізні прути.
Сад закінчився, але я легко знайшов її слід далі за прим’ятою травою. Вона прямувала вниз, до підніжжя пагорба, але не туди, де жила Кістлява Ліззі, а в протилежному напрямку. Спочатку мене це збентежило, але я згадав, що нижче, у яру, тече річка. Зловмисна відьма не може перетнути проточну воду — цього мене навчив Відьмак. Тому вона мусила рухатися вздовж берега, поки річка не поверне, відкриваючи їй дорогу.
Щойно попереду показалася річка, я спинився на пагорбі та пильно обдивився берег внизу. Місяць знову вийшов з-за хмари, але й при його світлі я спочатку нічого не міг розібрати, бо дерева обабіч від русла відкидали темні розлогі тіні. Аж тут я зауважив незвичайне: уздовж берега тягнувся блискучий сріблястий слід — ніби тут щойно повз велетенський слимак. Видно його було тільки там, де на землю падало місячне сяйво. Уже за кілька секунд я розгледів, як уздовж річкового берега суне темна скоцюрблена постать.
Я щодуху припустився вниз. Відьму треба було спинити до того, як вона дістанеться вигину річки, звідки вже можна було податися прямо до Кістлявої Ліззі. Я встиг — і загородив їй дорогу. Річка тепер була в мене відразу по праву руку, обличчям я стояв за течією. Лишилося найскладніше. Зупинити відьму.
Я трусився, дрижав і все хапав ротом повітря, ніби годину носився горами вгору і вниз. Це була така суміш переляку і переживання, що мені підгиналися коліна. Якби не Відьмаковий костур, навряд чи я втримався б на ногах.
Щодо річки, то вона була не надто широка, проте глибока, по вінця берегів налита весняними дощами. Шуміла швидка течія, несучись повз мене в темряву між деревами, де ховалася відьма. Я вдивлявся напружено й уважно, але все одно не відразу її побачив.
Матінка Малкін ішла прямо на мене. Темніша за навколишні тіні — така суцільна чорна пітьма, куди легко впасти і пропасти навіки. Я її чув. Навіть шум течії не міг її заглушити. Не тільки слизькання босих ніг по довгій траві вздовж берега. Ні — інші звуки, якесь пирхання і сопіння. І те саме плямкання-рохкання, що нагадувало мені наших волохатих свиней коло помийного відра, як тоді, коли вона цямкала в ямі пирогами. І якесь сьорбання.