Вона вийшла з-під затінку дерев прямо під місячне сяйво, і я вперше докладно її побачив. Низько похилена голова, ніби вона розглядає свої ноги внизу, обличчя закрите ковтуном із заплутаного білого та сивого волосся, темне вбрання до кісточок, а з-під полів стирчать босі ноги. На ній також був темний плащ, але чи то він їй був задовгий, чи то стільки років у сирій землі вкоротили їй зріст. Плащ волочився за нею по землі і приминав траву, лишаючи той сріблястий слід.
Її вбрання було порване та брудне, що зрештою не дивно. Але деякі плями здавалися свіжими — мокрі, темні плями. Щось із її руки скапувало убік на траву — із міцно затиснутого лівого кулака.
Щур. Вона смоктала кров із щура. Із живого щура.
Вона мене ще не помітила, але вже підійшла дуже близько — от-от і прямо в мене втупиться. Я кахикнув. Не тому, що хотів її попередити. Просто нервова реакція, я і сам не очікував.
Вона звела на мене очі, і місяць висвітлив її обличчя. То було лице істоти з нічного жахіття, у живих людей не буває таких облич. О, але вона була достеменно жива. Чутно було по огидному плямканню, з яким вона їла того щура.
І ще одне жахнуло мене настільки, що я мало тут же не зомлів. Її очі. Як розжарені вуглинки в пустих черепних западинах — два червоні вогники на лиці.
А тоді вона до мене заговорила. Це було щось середнє між хрипом і шепотінням. Ніби пізній осінній вітер шелестить сухим листям.
— Хлопчику, — сказала вона. — Я люблю хлопчиків. Хлопчику, іди-но сюди.
Звісно, я не зрушив із місця. Стояв як укопаний. У мене паморочилося в голові, усе пливло перед очима. Вона йшла на мене і очі-вогники її дедалі більшали, більшали. Не лише очі, уся вона ширшала і витягувалася, наче темна хмара, що за мить навічно затягне мій погляд чорнотою.
Я не думав — на самих інстинктах підняв Відьмаковий костур. Навіть не я — це руки мої підняли.
— Що це, хлопчику? Чарівна паличка? — прохрипіла вона.
Тоді запирхала собі під носа, випустила з кулака мертвого вже щура і витягнула обидві руки до мене.
Нащо їй щур? Вона хотіла мене. Мою кров. Мене охопив абсолютний жах, мною хитало з боку в бік, наче гілкою під поривами першої страшної бурі, яку принесла темна е безкінечна зима.
Я мало не помер тоді, на березі тієї річки. Нікого було чекати на порятунок, і я не мав сили врятуватися сам.
І саме тоді це сталося…
Відьмаковий костур і близько не був чарівною паличкою, але магія буває різна. І її сотворили мої власні руки, зреагувавши швидше, ніж я встиг подумати.
Вони замахнулися костуром і з розмаху сильно вгатили відьму збоку по голові. Вона крекнула та завалилася набік, прямо в річку. Голосно сплеснула вода, і відьма з головою пішла під воду, правда, винирнула майже відразу, неподалік від берега — кроків на п’ять чи шість нижче, віднесена течією. Я вже подумав, що на цьому все скінчилося, але, на мій жах, вона схопилася лівою рукою за жмуток трави, правою — за край берега та заборсалася у воді.
Я знав, що діяти треба швидко. І, покладаючись на всю силу волі, змусив себе підступити ближче, поки вона вилізла тільки наполовину.
Те, що я зробив далі, досі стоїть у мене перед очима і являється мені в страшних нічних мареннях. Але хіба в мене був вибір? Питання стояло руба: вона або я. Вижити міг тільки хтось один.
Я костуром зіштовхував відьму назад у воду. Штурхав і штурхав, поки вона не втратила опору й течія не понесла її далі.
Але то ще був не кінець. А якщо нижче за течією їй-таки вдасться вибратися з води? Тоді вона добереться до дому Кістлявої Ліззі. Я не міг цього допустити. Я знав, що не можна її вбивати, бо колись вона повернеться сильнішою, ніж була. Але я не мав срібного ланцюга і не міг її просто зв’язати. Зараз було важливіше за далеке майбутнє. І хай як складно це було, я знав, що мушу йти далі, поміж дерева, і пильнувати вздовж річки за течією.
Я ступав дуже повільно, зупинявся кожні п’ять-шість кроків і прислухався. Чутно було тільки, як вітер тихо зітхає вгорі між гіллям. Тут було дуже темно, лиш інколи промінчик місячного сяйва пробирався поміж густого листя і довгим срібним списом впинався в землю.
Це сталося за третім разом, як я спинився прислухатися. Без попередження. Без жодного звуку. Я тільки відчув, як рука ковзнула по моєму черевику, і не встиг відскочити — мене щось вхопило за ліву ногу.