Задихаючись, я озирнувся. Це було моєю помилкою. Мій переслідувач десь на п’ять-шість кроків обігнав Кістляву Ліззі та швидко мене наздоганяв. Знову мигнула блискавка, і я розгледів його обличчя. Здавалося, у нього з рота обабіч росли великі роги, на бігу він хитав головою з боку в бік. Я згадав описи мертвих жінок із Відьмакової книжки: їх задавили до смерті. І якщо Бивень мене впіймає, уб’є мене точно так само.
На мить я завмер, але він заревів, як розлючений бик, і моє тіло відклякнуло. Я перейшов мало не на біг — бігти я вже не міг, бо на руках ніс малого Томмі й виснажився настільки, що ноги налилися наче свинцем, а кожен вдих роздирав груди болем. Я все очікував, що ззаду мене зараз вхоплять, але ось проминув лавку, на якій Відьмак часто давав мені уроки, а тоді, нарешті, дістався перших дерев у саду. Але чи справді тут вже безпечно? Якщо ні, то нас із Томмі чекав сумний кінець — я вже точно не встигав добігти до самого будинку раніше за Бивня. Тож я сповільнив кроки, а зрештою зовсім спинився й намагався віддихатися.
Саме цієї миті щось шугнуло мені під ноги. Я глянув униз, але в темряві нічого не зміг розгледіти. Спочатку щось торкнулося моєї ноги, і тут же почулося муркотіння — таке глибоке й утробне, що земля задрижала під ногами. Воно понеслося далі, до дерев на межі, заступаючи нас від переслідування. І вже не тупіт — я почув інше страшне.
Уявіть вереск розлюченого кота, але сильніший за сто разів. Щось середнє поміж гарчанням і криком пролунало у повітрі й розійшлося на милі довкруг — виклик і попередження водночас. Погрози страшніше я ще не чув у своєму житті, і я зрозумів, чому селяни обходять дім Відьмака стороною. Той крик обіцяв смерть.
«Перетни цю межу, — попереджав він, — і я вирву тобі серце. Перетни цю межу — і я вигризу мозок із твоїх кісток. Перетни цю межу — і ти пожалієш, що взагалі народився на світ».
Тож поки що ми були в безпеці. Кістлява Ліззі з Бивнем пустилися, мабуть, навтьоки. Нема дурних — лізти до Відьмакового богарта. Зрозуміло тепер, навіщо їм знадобився я, щоб передати Матінці Малкін ті пироги на крові.
На кухні на нас чекав гарячий суп і розпалений камін. Я загорнув малого Томмі в теплу ковдру та нагодував. Потім приніс ізгори кілька подушок та вклав його коло вогню. Він спав як колода, а я слухав, як завиває надворі вітер та дощ вистукує по вікнах.
Ніч була довга, але у Відьмаковому домі — теплому та доглянутому — мені було спокійно. Тут було найбезпечніше місце в цілому світі. Я знав, що ніщо непрохане не вступить навіть у сад — не те щоб переступити поріг цього дому. Тут було безпечніше, ніж у замку з високими стінами, бійницями та широким ровом довкола. Я почав вважати богарта своїм другом, ще й дуже могутнім другом.
Десь перед обідом я відніс Томмі в село. Чоловіки вже повернулися з гір, і, щойно я зайшов із дитиною в крамницю м’ясника, його виснажене, насуплене обличчя осяяв широкий усміх. Я коротко розповів, що трапилося, оминаючи зайві деталі.
Після моєї розповіді м’ясник знову нахмурився.
— Треба їм дати раду раз і назавжди, — сказав він.
Я не залишився там надовго. Віддав Томмі матері — вона подякувала разів із п’ятнадцять — і зрозумів, що станеться далі. Місцеві чоловіки вже зібралися — майже тридцять людей, дехто з палицями й ломаками. Вони сердито буркали щось про «побити камінням і спалити».
Я знав, що необхідно покласти відьмі край, але не хотів брати в цьому участь. Хай там що сталося, мені нестерпна була думка, що Еліс також постраждає. Тож годину просто бродив у горах, провітрював голову, а потім помалу вернувся до Відьмакового дому. Збирався посидіти на лавці, погрітися трохи на пообідньому сонечку, але там уже було зайнято.
То був Відьмак. Він був живий! Я до того намагався не думати, що далі робити. Тобто скільки чекати в цьому домі, поки стане зрозуміло, що він не вернеться? Це вже було байдуже, бо ось він — дивився, як над деревами здіймається стовп брунатного диму. Горіла ферма Кістлявої Ліззі.
Я підійшов ближче до лавки й помітив під лівим оком у Відьмака великий пурпуровий синець. Він зауважив мій погляд та втомлено усміхнувся.
— У такому ремеслі наживаєш багато ворогів, — пояснив він. — Іноді на потилиці очей бракує. Але не так зле обернулося, бо біля Пендл у нас тепер на одного ворога менше. Присядь, — поплескав він лавку поряд себе. — Що ти робив? Розкажи мені, що тут сталося. Почни від самого початку й розкажи докладно до самого кінця, нічого не випускай.