Еліс була не така. Мала гарні уста, що легко складалися в усміх. Але я збагнув: зрештою ці відмінності зникнуть, і вона стане точнісінько як Кістлява Ліззі.
Еліс обдурила мене. Це через неї я опинився тут замість вечеряти у Відмаковому домі.
Кістлява Ліззі кивнула, і Бивень смикнув мене на ноги, зав’язав мені руки за спиною. Тоді схопив мене за плече та поволік за дерева. Спочатку я розгледів насип із темного ґрунту, тоді темну яму побіля нього і відчув сирий, глинистий запах свіжої землі. Пахло водночас життям і смертю, ніби на поверхню винесли те, що мало лишатися глибоко внизу.
Яма була трохи більша за сім футів завглибшки, але, на відміну від тієї, де Відьмак тримав Матінку Малкін, не мала чіткої форми — звичайна глибока яма з крутими стінками. Я тоді ще подумав, що натренувався вже рити значно кращі.
Місяць саме вийшов з-за хмари та освітив ще дещо, але краще б я не бачив. За три кроки від мене, з лівого боку від ями, рихлий прямокутний горбочок. Наче свіжа могила.
Бивень не дав мені часу на острах — він потягнув мене до краю ями, схопив за карк та силою закинув мені голову. Краєм ока я помітив збоку обличчя Кістлявої Ліззі — вона запхала мені до рота щось тверде та холодне, і в горло мені полилося щось гірке. Огидна рідина затопила мені горло, потекла з кутика рота і навіть носом, коли я, захлинаючись, пирхав та відпльовувався. Але Кістлява Ліззі сильно затиснула мені носа, і мені довелося ковтнути, щоб не задихнутися.
Тоді Бивень відпустив мою голову та схопив натомість за ліву руку. Тепер я розгледів, що саме мені запихали в рота — Кістлява Ліззі похитала мені перед очима пляшечкою з темного скла. Ліззі перевернула її довгим вузьким горлечком донизу, і на землю впало кілька останніх крапель. Решта вже була в моєму шлунку.
Чим вона мене напоїла? Отрутою?
— Щоб ти не стулив очей, хлопче, — вищирилася до мене вона. — Ми ж не хочемо, щоб ти задрімав? Або раптом щось пропустив.
Без жодного попередження Бивень грубо штурхнув мене в яму, і я так раптово полетів униз, аж щось мені сіпнулося в сонячному сплетінні. Я гепнувся на дно, але земля була м’яка, і хоч із мене вибило дух, принаймні, нічого собі не зламав. Я миттю перевернувся на спину й подивився в небо, — думав, почнуть мене зараз закопувати живцем. Але замість лопати побачив проти зоряного неба голову Кістлявої Ліззі. Вона зазирнула до мене в яму та завела якесь заклинання химерним гортанним шепотом, хоча слів я не розібрав.
Ліззі дочитала своє закляття й витягнула над ямою затиснуті руки, дивно скрикнула й розтиснула долоні. У яму до мене полетіло щось біле, впавши в болото біля моїх колін.
При світлі місяця я добре розгледів, що це було. Білі майже до блиску — вона вкинула до ями дві кісточки. Це були великі пальці рук, із людського скелету.
— Це твоя остання ніч на цій землі, хлопчику, — гукнула Ліззі до мене вниз. — Але не хвилюйся, тобі не буде самотньо, я лишаю тебе в доброму товаристві. Мертвий Біллі прийде за своїми кістками. Він тут із тобою сусідить, йому недалеко. Скоро ви будете разом, а у вас стільки спільного. Він був попереднім учнем старого Ґреґорі і не зрадіє, що ти посів його місце. А перед світанком ми відвідаємо тебе востаннє. І прийдемо вже за твоїми кістками. Твої кістки особливі, ліпші навіть за кістки Біллі, а свіжими принесуть мені чимало користі.
Її обличчя зникло з-над ями й почулися кроки — вона йшла геть.
То ось що вони для мене замислили. Ліззі хоче мої кістки і збирається мене вбити. Я згадав великий кривий ніж у Бивня на поясі й задрижав.
Але перед тим я ще маю зустрітися з померлим Біллі. Ліззі говорила про сусідів, мабуть, про свіжу могилу неподалік від ями. Але Відьмак говорив, що Біллі Бредлі похований під церковним кладовищем Лейтона. Ліззі, мабуть, викопала його тіло, відрізала великі пальці на руках та закопала решту скелета тут, між деревами. І тепер він прийде до мене за своїми кістками.
Невже Біллі Бредлі заподіє мені якусь шкоду? Я нічим його не образив, але, мабуть, йому подобалося вчитися у Відьмака. Може, він чекав, коли і сам стане Відьмаком. А я забрав те, що колись йому належало. Ліззі ще й наклала якесь закляття. Може, він вирішить, це я відрізав його пальці та вкинув у яму…
Мені вдалося звестися на коліна, і кілька наступних хвилин я розпачливо намагався звільнити руки. Усе марно. Здається, ці смикання тільки сильніше затягнули мотузку.
Я дивно почувався: мені паморочилося та пересохло в роті. Я глянув на зорі — вони двоїлися та різали мені очі. Якщо докласти зусиль, мені вдавалося звести роздвоєну зірку до однієї, але варто було трохи послабити увагу — і вони знову розпливалися перед очима. У горлі пекло, серце стукало в три, а то і в чотири рази частіше, ніж зазвичай.