Я все згадував слова Кістлявої Ліззі. Померлий Біллі прийде за своїми кістками. Ці кістки лежали на землі кроки за два від мене. Якби можна було звільнити руки, я би викинув їх із ями.
Із лівого боку від мене щось заворушилося — десь на рівні з моєю головою, якби я став на повен зріст. Я задер голову і спостерігав, як зі стінки ями виповзає довгий, товстий, білий черв’як. Величезний — я таких великих червів ще ніколи не бачив. Сліпа, округла голова хиталася з боку в бік, поки він, звиваючись, ліз до мене в яму. Що воно таке? Воно отруйне? Може вкусити?
Тоді до мене дійшло. Це могильний черв! Мабуть, воно жило в могилі Біллі Бредлі, виросло під землею грубе, вгодоване. Біле таке, бо ніколи не бачило сонця!
Мене пересмикнуло від огиди, коли черв плюхнувся мені під ноги. Воно миттю зарилося в пухку землю, і я впустив його з виду.
Такий великий черв лишив по собі в стіні ями чималу діру, наче вузький тунель. Я не міг відвести від неї переляканого погляду, бо зсередини до мене пробиралося щось іще. Щось навіть більше, бо з тунелю додолу сипалася й сипалася розворушена чимось земля.
Найгірше за все — невідомість. Я мусив побачити, що повзе до мене тією дірою, тож якимось чудом видряпався на ноги. Похитнувся — знову запаморочилося та закружляли вгорі зорі. Я затнувся, мало не впав, але зміг-таки зробити крок, завалюючись уперед, майже впритул до вузького тунелю, який тепер був мені на рівні очей.
Я зазирнув усередину і миттю про це пожалів.
Там були кістки. Людські кістки, з’єднані між собою. І вони ворушилися. На обох руках бракувало великих пальців. На лівій узагалі пальців не було. Кістки повзли до мене крізь м’яку землю, раз по раз хлюпаючи багном. Череп вищирився до мене рідкими зубами.
Це був померлий Біллі, але замість очей він дивився на мене чорними пустими западинами. Коли білі кості руки вилізли з тунелю та потягнулися до мого лиця, я сахнувся назад і мало не впав, схлипуючи від жаху.
Я вже думав, що от-от збожеволію від цього жахіття, але повітря раптом похолоднішало, і я відчув з правого боку чиюсь присутність. Хтось прийшов до мене в яму і стояв там, де не встане ніхто живий. Одна половина його тіла була в мене на виду, решта лишалася в земляній стіні.
Це був хлопець заледве старший від мене. Я бачив тільки лівий його бік, бо решта ховалася в землі. Аж ось він легко, ніби крізь двері, виступив із землі весь та розвернув до мене ще й праве плече. Тоді він мені усміхнувся — тепло й приязно.
— Різниця між сновиддям і явом, — сказав він, — один із найскладніших уроків. Вивчи його зараз, Томе. Зараз, поки не пізно…
Я тоді поглянув на його черевики — дорогі, зі шкіри найкращого ґатунку. Як у Відьмака.
Він підняв руки догори, показав мені долоні. На обох руках бракувало великих пальців. На лівій руці зовсім пальців не було.
Це був привид Біллі Бредлі.
Він склав руки на грудях та знову мені всміхнувся, перш ніж розтанути. Мені здалося, він щасливий та спокійний у своєму посмерті.
Я зрозумів, що він намагався мені пояснити. Ні, я не спав, але то не була ява. Мене мучило темне марення, породжене зіллям Ліззі.
Коли я знову глянув на тунель у стіні, там нічого не було. Не ліз до мене жоден скелет. І могильного черва не було також.
То, мабуть, така отрута: щоб сплутати марення та реальність. Ось що дала мені Ліззі. Це тому калатало моє серце і тому я не міг стулити очей. Зілля не давало мені заснути, але надсилало видіння, яких насправді не було.
Незабаром небо затягло хмарами, зірвався рясний дощ. Ніч для мене видалася довга, холодна й неприємна. Я все думав, що зі мною станеться перед світанком. І що ближче надходив світанок, то мені було гірше.
Десь за годину перед світанком дощ перейшов на легку мрячку, а там і зовсім затих. З-за хмар знову показалися зорі, але тепер вони не розпливалися мені перед очима. Я змок до нитки, змерз, але вже не пекло в горлі.
Коли над ямою нахилилося чиєсь обличчя, у мене серце тьохкнуло — я вже подумав, Ліззі прийшла за моїми кістками. На моє полегшення, то була Еліс.
— Ліззі послала мене перевірити, що тут у тебе, — сказала вона тихо. — Біллі уже заходив?
— Як прийшов, так і пішов, — сердито відрізав я.
— Я не хотіла такого, Томе. Якби ти лишень не втрутився, усе би було гаразд.
— Гаразд? — перепитав я. — Якби все вийшло по-твоєму, уже б і дві дитини померло, і Відьмак. У твоїх пирогах була кров немовляти. Це, по-твоєму, «гаразд»? Ти з родини вбивць, ти і сама вбивця!