Я не знаю, скільки ми так бігли. Здавалося, цілу вічність. Я біг, аж ноги налилися свинцем, і кожен подих вогнем пік у горлі. Ми бігли до Чипендена — я бачив це за пагорбами і горами, що часом мигтіли з-поміж дерев на нашому шляху. Ми бігли назустріч світанку. Небо потроху сіріло й щомиті ставало яснішим. І коли я вже відчув, що більше просто не можу, верхівки гір залило оранжеве сонце. Настав світанок. Пам’ятаю, як ще подумав: хай навіть зараз нас упіймають — принаймні сонце зійшло, тож Ліззі не буде жодної користі з моїх кісток.
Ми вибігли з лісу на порослий травою схил та почали дряпатися нагору, і тут нарешті ноги перестали мене слухатися, перетворившись на слабке й безвольне желе. Я почав відставати від Еліс, і вона озирнулася на мене з нажаханим обличчям. Я чув, як слідом за нами через ліс женуться вони.
І тоді я просто спинився. Зупинився, бо так хотів. І бо не було потреби вже кудись бігти.
На вершині пагорба завмерла висока чорна постать із довгим костуром у руці. То був Відьмак, але зовсім на себе не схожий. Світанкове сонце вогнем осявало його зі спини. Він відкинув каптур плаща, і волосся спадало на плечі, ніби розжарене полум’я.
Бивень щось заревів та помчав на нього вгору по схилу, розмахуючи ножем, а Кістлява Ліззі за ним услід. Про нас вони поки забули. Вони знали, хто їхній справжній ворог. Із нами вони могли розібратися й потім.
Еліс тоді також спинилася, тож я, похитуючись на нетвердих ногах, зробив ще кілька кроків, щоб із нею порівнятися. Ми з нею разом дивилися, як Бивень кинувся в останню свою атаку, замахнувся кривим лезом та заволав на бігу щось люте.
Відьмак стояв непорушно як статуя, але тут зробив йому назустріч два кроки й високо підняв костур. Він цілив ним, наче списом, прямо Бивневі в чоло, але за мить до удару щось клацнуло й на кінчику костура загорілося червоне полум’я. Тоді костур влетів у ціль із важким звуком. Кривий ніж підлетів у повітря, а тіло Бивня гепнулося об землю, наче мішок із картоплею. Я знав, що він уже мертвий ще до того, як він упав.
Відразу по тому Відьмак відкинув костур убік та витягнув щось з-під поли плаща, міцно стиснув у лівій руці, а тоді махнув у повітрі, як батогом. Сонце заграло на срібних ланках, і я зрозумів, що то ланцюг.
Кістлява Ліззі розвернулася, кинулася тікати, але не встигла: Відьмак махнув удруге, і тут же в повітрі долинув тонкий, високий, металевий свист. Ланцюг упав вогняною спіраллю, міцно обвивши Кістляву Ліззі з голови до ніг. Вона протяжно закричала від болю, тоді повалилася долі.
Ми з Еліс піднялися на вершину пагорба. Відьма лежала там, уся обмотана срібним ланцюгом — він навіть вп’явся їй у відкритий рот, притискаючись ланками до зубів. Вона закочувала очі та смикалася всім тілом, але не могла навіть закричати.
Я глянув на Бивня. Він лежав на спині з широко розплющеними очима. Мертвий, без жодних сумнівів. Посеред лоба в нього запеклася червона рана. Тоді я зиркнув на костур, згадавши, як на кінчику в нього загорілося раптом полум’я.
Мій учитель здавався виснаженим, замученим і раптом дуже старим. Він усе хитав головою, ніби втомився від усього в житті, включно й власне життя. У тіні пагорба волосся його знову повернулося до звичайної сивини, і я зрозумів, чого під сонцем здавалося, ніби воно струменить на плечі, — його волосся змокло від поту, і він загладив його за вуха долонею. Щойно він повторив цей жест у мене на очах. Краплі поту котилися йому з чола, він тяжко, загнано дихав. Я зрозумів, що всю дорогу сюди він біг.
— Як ви нас знайшли? — запитав я.
Він не відразу відповів, але нарешті вирівняв подих і зміг говорити.
— За слідами, хлопче. Лишаються знаки, за якими можна знайти дорогу, якщо вмієш їх прочитати. Це ще одне, що тобі доведеться опанувати.
Він повернувся та глянув на Еліс.
— Із тими двома закінчили, але що робити з тобою? — запитав він, не зводячи з неї суворого погляду.
— Вона допомогла мені втекти, — заступився я.
— Правда? — перепитав Відьмак. — А до того?
Він зиркнув на мене пильно, і я не зміг довго витримати його погляд, опустив очі на черевики. Відьмак тільки язиком цокнув. Я не міг йому брехати і знав: він здогадується, що Еліс відіграла свою роль у тому, що зі мною трапилося.
Він ще раз на неї глянув.
— Відкрий-но рота, дівчино, — наказав він різко й зло. — Показуй зуби.
Еліс послухалася, та Відьмак раптом подався вперед, вхопив її за підборіддя, нахилився до її відкритого рота та голосно потягнув носом.