Коли він знову повернувся до мене, то трохи пом’якшав.
— Подих у неї достатньо свіжий, — зітхнув Відьмак. — Ти чув, який подих у тої, другої?
Він відпустив Еліс і показав на Кістляву Ліззі.
Я кивнув.
— То через її особливу дієту, — пояснив Відьмак. — І відразу ясно, що до чого. Відьми, які чарують на крові або на кістках, п’ють кров і їдять сире м’ясо. Але дівчина, здається, до цього ще не дійшла.
Тоді він знову схилився над Еліс.
— Глянь мені в очі, дівчино, — наказав він. — Тримай мій погляд, скільки зможеш.
Еліс послухала, але витримала заледве кілька секунд, хоч аж скривилася від напруження. Вона опустила очі й тихо заплакала.
Відьмак глянув на її гостроносі черевики та сумно похитав головою.
— Не знаю, — він знову розвернувся до мене. — Навіть не знаю, як буде краще. Річ не тільки в ній одній. Треба подумати й про інших. Скільки невинних постраждає в майбутньому. Вона забагато бачила й забагато знає. Тут може по-всякому скластися, і я не знаю, чи можна її відпускати. Якщо приєднається до решти кодла у Пендл, пропаде навічно й тільки посилить темряву.
— Тобі є ще куди піти? — запитав я у Еліс тихо. — Ще, може, якась родина?
— Є село біля узбережжя. Називається Стомін. Маю там ще одну тітку. Може, вона би взяла мене до себе…
— Тітка така ж, як решта родини? — знову суворо поспитався Відьмак.
— Із першого погляду, ніби й ні, — відповіла вона. — Але це далека дорога, і я ще там не бувала. Днів зо три туди йти або й більше.
— Відправлю з тобою хлопця, — раптом подобрішав Відьмак. — Він вивчав мої мапи, думаю, знайде дорогу. А коли він повернеться, буде вчитися правильно їх після себе складати. Але гаразд, так і вирішимо. Я дам тобі шанс, дівчино. А ти вже сама вирішуй, користатися з нього чи ні. І якщо ні — колись ми з тобою зустрінемося знову, але наступного разу тобі так більше не пощастить.
Тоді Відьмак витягнув із кишені вже знайомий для мене згорток. Усередині лежав приготований у дорогу шмат сиру.
— Підживитеся дорогою, — сказав він. — Але не їжте все нараз.
Я сподівався, дорогою знайдеться щось ліпше на підживитися, але все одно подякував.
— Не йдіть прямо до Стоміна, — попередив Відьмак, дивлячись на мене пильно й незмигно. — Зайди спочатку додому. І дівчину із собою візьми. Матері скажеш, хай із нею переговорить. Здається мені, твоя мати зможе допомогти. Чекатиму тебе за два тижні.
На обличчі в мене відразу розцвіла усмішка. Погостювати опісля всіх негараздів удома — неначе мрія. Але дещо мене здивувало. Я пам’ятав, що колись мама надіслала Відьмакові листа, і далеко не все йому в тому листі сподобалося. То чого він вирішив, ніби мама зможе допомогти Еліс? Але я промовчав, щоб Відьмак раптом не передумав. Я дуже хотів навідатися додому.
Перед тим як вирушити в дорогу, я розказав Відьмаку про Біллі. Він сумно кивнув, але порадив не турбуватися: він сам зробить усе, що треба.
І на тому ми розійшлися. За хвилину я озирнувся: Відьмак перекинув Кістляву Ліззі через плече та прямував у бік Чипендена. Зі спини він здавався років на тридцять молодшим.
Розділ 12
Погибельні та паморочні
Ми спускалися з пагорба до нашої ферми, і тепла паморозь сіяла нам у лице. Десь у далечині двічі гавкнув пес, але в долині все було спокійно й тихо.
Стояв підвечірок, і я знав, що тато з Джеком ще в полі, а отже, вийде поговорити з мамою сам на сам. Легко Відьмакові говорити: «Відведи Еліс до себе додому», але дорогою я довго думав і не знав, що на це скаже мама. Навряд чи вона зрадіє таким гостям, тим більше коли дізнається, скільки Еліс усього накоїла. А от Джекову реакцію я уявляв собі дуже яскраво. Знаючи зі слів Еллі, що він думає про моє нове ремесло, відьмина племінниця — остання людина, яку він готовий приймати вдома.
Ми зайшли на подвір’я, і я показав Еліс сарай.
— Сховайся там від дощу, — запропонував я. — А я поки вдома все поясню.
Ледве я встиг договорити, із дому почувся плач голодного немовляти. Еліс на мить зустрілася зі мною поглядом і тут же потупила очі, і я згадав, коли ми вдвох востаннє чули дитячий плач.
Не сказавши ні слова, Еліс розвернулася та зайшла в сарай, але я і не чекав від неї нічого, окрім мовчання.
Здавалося би, після всього, що ми пережили, нам було про що говорити в дорозі, але ми майже не розмовляли. Її, мабуть, засмутило ставлення Відьмака — як він хапав її за підборіддя і нюхав подих. Може, після цього вона переосмислила минулі вчинки. Хай там як, але обличчя в неї було весь цей час замислене й сумне.