Мабуть, треба було постаратися її розговорити, але я і сам не відчував нічого, крім втоми, тож ми як вирушили мовчки, так потім і продовжили шлях за звичкою. Це була моя помилка: якби я тоді поставив собі за мету зрозуміти Еліс, це би мене вберегло від не одного лиха.
Щойно я прочинив задні двері в будинок, плач стих, зате я почув знайомий, відрадний скрип маминого крісла-гойдалки.
Крісло стояло присунуте до вікна, і фіранки були злегка відсунуті. Я із обличчя маминого відразу зрозумів, що вона спостерігала у вікно, як ми з Еліс удвох зайшли на подвір’я. Коли я увійшов до кімнати, мама заскрипіла кріслом сильніше, швидше, не зводячи з мене пильних, незмигних очей. Одну половину її обличя закривала тінь, другу освітлював миготливий вогник великої свічки, яка стояла посеред стола у великому латунному свічнику.
— Якщо ти привів із собою гостю, годиться запросити її у дім, — роздратовано здивувалася мама моїм манерам. — Я думала, що краще тебе виховала.
— Це містер Ґреґорі сказав мені привести її до тебе, — пояснив я. — Її звуть Еліс, але вона приятелювала з поганими людьми. Містер Ґреґорі хоче, щоб ти з нею поговорила, але я вирішив спочатку все тобі розповісти — на випадок, якщо ти потім не захочеш пускати її у дім.
Тож я підтягнув собі крісло та докладно розповів мамі все, що трапилося. Коли я змовк, мама тяжко зітхнула, а тоді лагідно мені усміхнулася.
— Ти молодець, сину, — похвалила вона. — Ти ще молодий, ще тільки вчиш ремесло, тож помилки можна пробачити. Іди, веди сюди цю бідолашку, а тоді залиш нас поговорити наодинці. Побудь трохи нагорі з Еллі — познайомишся з племінницею. Еллі тобі зрадіє.
Тож я завів Еліс у дім, залишив її з мамою та пішов нагору.
Еллі була в найбільшій спальні. Раніше то була мамина з татом кімната, але вони віддали її Еллі з Джеком, бо там вистачало місця ще на два невеликі ліжка та на дитячу люльку, а їм для дітей знадобиться ще за рік-два. Я тихенько постукав у прочинені двері і щойно зазирнув у кімнату, як Еллі мене закликала. Вона сиділа на краю великого двоспального ліжка й годувала дитину, прикривши голову немовляти рожевою шаллю. Еллі мені відразу розусміхалася, і я відчув себе бажаним гостем. Але вигляд у неї був утомлений, волосся на голові — масне й нечепурне. Я миттю відвів погляд, але Еллі все завжди помічала, так і тепер, зрозуміла, чого я витріщився, бо миттю заправила неслухняне пасмо за вухо.
— Вибач, Томе, — сказала вона. — У мене, мабуть, жахливий вигляд — я не спала всю ніч. Щойно годинку передрімала. Із таким вічноголодним дитям кожна хвилина на вагу. Вона часто плаче, особливо ночами.
— А скільки їй? — запитав я.
— Сьогодні вночі саме шість днів. Вона народилася минулої суботи, якраз після опівночі.
Тієї ночі я вбив Матінку Малкін. На мить спогад устав мені перед очима і мене пробрав дрож.
— Усе, вона поїла, — усміхнулася Еліс. — Хочеш її потримати?
От чого мені точно вже не хотілося — це тримати на руках немовля. Воно було таке мале й тендітне, я дуже боявся його засильно стиснути або впустити, і мені не подобалося, як у нього не тримається голова. Але Еллі образиться, якщо їй таке сказати. На щастя, я не довго його тримав, бо, щойно підняв на руки, маленьке личко зморщилося, почервоніло і немовля розплакалося.
— Здається, воно не дуже мене полюбило, — зауважив я.
— Не «воно», а «вона», — обурилася Еллі і тут же всміхнулася. — Не турбуйся, Томе, річ не в тобі. Думаю, вона ще трохи голодна, от і все.
Дитина затихла, щойно Еллі її в мене забрала, перестала плакати, і я після того ненадовго затримався. Я саме спускався сходами вниз, коли з кухні долинув неочікуваний для мене звук.
Це був щирий і голосний сміх, ніби ці двоє чудово порозумілися. Щойно я увійшов, Еліс миттю зробила серйозне обличчя, але мама ще пирскала від сміху. Та й коли перестала — на обличчі в неї й далі сяяла широка усмішка. Схоже, вони ділилися чимось кумедним, але я не хотів питати, що за жарт, а самі вони не сказали. Мені здалося, це щось особисте.
Тато колись сказав мені: жінка знає таке, що чоловікові не дано. Іноді у жінок в очах з’являється особливий вогник, але краще тоді не питай, що вона собі думає. Бо ще почуєш таке, що краще б і не знати ніколи. Але хай там чого вони реготали, спільний сміх їх зблизив, і з тієї миті вони були ніби давні знайомі. Відьмак мав рацію. Якщо хтось і міг дати раду Еліс, то хіба мама.
Але ще я помітив — мама дала Еліс кімнату навпроти своєї. То були єдині дві кімнати на першій сходовій клітці. А з маминим гострим слухом — вона почує, варто Еліс бодай повернутися вві сні.