Але невже вона справді вийшла за мого батька і народила шестеро моїх братів, щоб лише народити мене? Це не дуже скидалося на правду.
Я підійшов до вікна і сів на кілька хвилин у старе плетене крісло, визираючи на двір.
Увесь двір омивало срібним місячним сяйвом. Видно було всю ферму — і подвір’я, і два сінокоси, аж до північного пасовиська ген на межі нашої землі. Сама межа пролягала посередині схилу на півдорозі до вершини пагорба Повішених. Мені подобався вид. І подобався пагорб Повішених — здалеку. Подобалося, що він далеко.
Я роками щовечора перед сном сідав у це крісло. Дивився на схил у далечині та уявляв собі, що там, за ним, із другого боку. Тобто знав, що насправді там іще поля, а через дві милі — місцеве ніби село: зо п’яток будинків, мала церква і ще менша школа. Але уява моя малювала інші картини. Іноді я уявляв високі скелі, об які внизу розбиваються океанські хвилі, або ліс, або велике місто з високими вежами й мерехтінням вечірніх вогнів.
Але зараз я знову дивився на пагорб і також згадав свій страх. Звісно, що здалеку гарний вид, але ніколи в житті не хотів би я там опинитися. Як ви вже здогадалися, пагорб Повішених дістав таку назву не просто так.
Три покоління тому всю країну охопила війна, і місцеві чоловіки також воювали. Це була найгірша з усіх війна — гіркий громадянський розбрат, і родичі стояли по різні боки, і навіть брат іноді йшов на брата.
Останньої зими тієї війни відбулася велика битва — десь за милю на північ звідси, прямо за тим селом. І коли вона закінчилася, переможці вивели полонених на північний схил цього пагорбу й повісили там у лісі. Трохи і своїх повісили — за «боягузтво», але розказують і по-іншому. Кажуть, то були солдати, які відмовилися вбивати своїх колишніх сусідів.
Навіть Джек не любив працювати біля огорожі з того боку, а собаки не заходили в прилісок далі ніж на кілька футів. А що я бачу і чую таке, що не бачать інші, то я навіть на північне пасовисько вийти не міг. Річ у тому, що звідти я вже їх чув. Чув, як скриплять мотузки і стогнуть гілки під вагою повішених. Чув, як душаться й задихаються мертві по той бік пагорба.
Мама сказала: я такий, як вона. В одному ми точно схожі: я знав, що вона також бачить більше за інших. Якоїсь зими, коли я ще був зовсім малий і всі мої брати ще жили з нами на фермі, ночами з пагорба долинали такі страшні стогони, що чутно було навіть із моєї кімнати. Брати мої не чули ні звуку, проте я чув і не міг заснути. Я часто кликав маму посеред ночі, і вона щоразу до мене приходила, хоч і прокидалася на світанку до роботи.
Зрештою, вона сказала, що дасть їм раду, і однієї ночі сама-одна видерлася на пагорб Повішених і пішла в ліс. Коли вона повернулася, усе затихло, і лишалося тихо ще довго-довго по тому.
Тож в іншому ми з нею відрізнялися.
Мама набагато сміливіша за мене.
Розділ 2
У дорозі
Я встав за годину до світанку, але мама вже була на кухні і готувала мій улюблений сніданок — яєчню з беконом.
Батько спустився, коли я насухо витирав тарілку останнім краєчком хліба. Коли ми прощалися, він витягнув щось із кишені й тицьнув мені в долоню. То було мале кресало, що дісталося йому від свого батька, а тому — від свого. Одна з найдорожчих для нього речей.
— Хай це буде в тебе, синку, — сказав він. — Може, згодиться тобі в роботі. І заходь скоро в гості. Нехай ти пішов із дому, та це не значить, що не можна погостювати.
— Пора, сину, — підійшла мама, щоб востаннє мене обійняти. — Він уже під воротами. Не змушуй його чекати.
У нас не прийнято було розводити теревені, а що ми вже попрощалися, то до воріт я пішов сам.
Відьмак не зайшов у двір, а чекав мене з другого боку зачинених воріт — висока темна постать на фоні сірого світанкового неба. Каптур насунутий на обличчя, костур у лівій руці. Я ішов до нього зі своїм маленьким клунком і страшенно нервувався.
На мій подив, Відьмак відчинив хвіртку й ступив у двір, мені назустріч.
— Ну, хлопче, — замість вітання сказав він, — ходи за мною! Одразу й почнімо по-справжньому і як треба.
Замість вийти на дорогу, він повів мене на північ, прямо до пагорба Повішених. Скоро ми вже йшли через північне пасовисько, і серце мало не вискакувало мені з грудей. Ми дійшли до межової огорожі, і Відьмак переліз її на диво спритно як на свій вік, але я завмер. Я вже почув, як, схиливши гілля під вагою повішених, там, на пагорбі, скриплять дерева.
— Що сталося, хлопче? — озирнувся на мене Відьмак. — Якщо ти на власному порозі вже боїшся, то мало буде з тебе користі.