Ця частина книжки мене розчарувала: виходило, майже нічого не можна вдіяти. Автор-священик вважав, що найкраще вигнати духа через екзорцизм зі свічками та святою водою, але він визнавав, що не всі священики таке вміють, а ще менше справді на цьому знаються. Я мав підозру, що вміли якраз ті священики, хто був сьомим сином сьомого сина, і саме це відігравало в їхньому екзорцизмі головну роль.
На цьому Еліс сказала, що втомилася, та пішла спати. Мене також хилило на сон. Я вже й забув, як вимотує робота на фермі, — усе тіло боліло з голови до ніг. Я рушив у свою кімнату і з полегшенням впав на ліжко, готовий заснути тієї ж миті. Аж тут у дворі заскавучали собаки.
Я подумав: щось їх, мабуть, потривожило. Відчинив вікно та виглянув на пагорб Повішених, глибоко вдихаючи нічне повітря, щоб прояснити думки. Собаки потрохи затихали, а потім і зовсім заспокоїлися.
Я вже збирався зачинити вікно, коли місяць вийшов з-за хмари. «Місяць показує все правдивим», — говорила якось Еліс, точно так само, як за моєю великою тінню Кістлява Ліззі вгадала, що чимось я вирізняюся. То була навіть не повня, а серпик старого місяця, але й він показав мені щось таке, що без нього я би не зауважив. Місяць виблискував на ледь помітній сріблястій доріжці, що спускалася в долину з пагорба Повішених. Той сріблястий слід проходив під огорожею, перетнув усе північне пасовисько, тоді — східний сінокіс і завертав десь за сарай. І я згадав Матінку Малкін. Я бачив подібний сріблястий слід тієї ночі, коли скинув її в річку. І ось іще один, такий самий, і веде він прямо до мене.
Серце загупало мені в грудях. Я навшпиньки спустився вниз та шугонув через задні двері, обережно їх за собою зачинивши. Місяць зайшов за хмару, і слід за сараєм годі було розгледіти, але й за іншими знаками можна було помітити: щось заповзло з пагорба до нашого двору. Трава лежала прим’ята, ніби нею проповз велетенський слимак.
Я чекав, поки знову покажеться місяць — частина двору за сараєм була викладена кам’яними плитами, там не було трави. І щойно вітер відігнав хмару, я все нарешті побачив і добряче злякався. Сріблястий слід виблискував під місяцем чіткою доріжкою — кругом сараю, в обхід хліва, широкою аркою він ішов аж до дальнього краю подвір’я. А там повертав до будинку й закінчувався рівно під вікном Еліс, де старі дерев’яні дверцята закривали сходи до льоху.
Кілька поколінь тому тут жив фермер і варив ель для сусідів, а також кількох трактирів. Через це місцеві називали нашу ферму «Броварня», хоча ми її звали просто «дім». Сходи з вулиці зробили, щоб не носити бочки в льох і з льоху через увесь дім.
Сходи досі закривали дверцятами, дві половинки скріплював між собою великий іржавий навісний замок, але дерев’яні стулки не прилягали одна до одної, і між ними лишалася шпарина. Дрібна, десь на мій великий палець завширшки, але саме туди заходив сріблястий слід, і я зрозумів: воно залізло всередину. Матінка Малкін повернулася, стала нечистю, і тіло її розім’якло й розповзлося, здатне пролізти в найменшу шпарину.
Вона вже залізла в льох.
Ми там нічого не тримали й туди не ходили, але я добре його пам’ятав. У льосі була земляна підлога, вщент заставлена порожніми бочками. Стіни будинку були грубі та порожнисті, а отже, щойно Матінка Малкін пробереться всередину якоїсь стіни, легко добереться в домі, куди захоче.
Я глянув угору, на вікно Еліс. У вікні миготіла свічка. Схоже, вона ще не спить. Я повернувся в дім і вже за мить стояв у неї під дверима. Тепер треба було постукати, але так, щоб почула тільки вона й не прокинулися інші. Щойно я підняв кулак, зсередини почувся якийсь звук. То був голос Еліс. Вона з кимось говорила.
Мене це насторожило, але я все-одно постукав. Почекав якусь мить, але Еліс не відчинила, і я приклав вухо до дверей. Із ким це вона говорить в кімнаті? Еллі з Джеком уже лягли. Знову ж таки, чутно було тільки голос Еліс — більше нічий. Але щось у ньому було не так. Інтонації нагадували мені когось іншого, десь я вже таке чув. І коли нарешті згадав, відсахнувся від дверей як обпечений.
Її голос підіймався і опадав, як речитатив у Кістлявої Ліззі, коли вона читала над ямою заклинання.
Я й сам не зрозумів, як уже схопив круглу дверну ручку, провернув та широко відчинив двері.
Еліс читала закляття перед дзеркалом. Вона сиділа на краєчку крісла перед столиком і вдивлялася в дзеркало крізь полум’я свічки. Я глибоко вдихнув та підкрався ближче.