Я вийшов у коридор і сів на сходи неподалік своєї кімнати. Збоку від мене були двері в спальню Еллі та Джека, а внизу і навпроти, біля підніжжя сходів, — двері кімнати Еліс. Якщо вона вийде з кімнати, принаймні я встигну всіх попередити.
Я вирішив так: якщо до ранку мама не повернеться, на світанку я звідси піду. Крім неї, прохати про допомогу можна було хіба що Відьмака…
У мене видалася довга ніч. Спочатку я підскакував від кожного шереху — то сходи скрипнуть, то дошка в підлозі якоїсь кімнати. Але потроху я заспокоївся. Дім був старий, і я звик до цих скрипів і шурхотінь — звичних супровідників нічного спокою й прохолоди. Але під ранок мене знову почала гризти тривога.
Мені вчувалося тихе шкряботіння всередині стін — ніби нігтями хтось раз по раз шкребе по каменю, але щоразу — в іншому місці. То біля вищих сходинок, з лівого боку. То нижче — поруч з кімнатою Еліс. Так тихо, що й не розбереш — правда чи причувається? Але на мене віяло холодом, справжнім холодом потойбіччя, і вже з цього я знав, що наближається небезпека.
Загавкотіли пси, а далі й худоба на фермі стривожилася й заревіла. Волохаті свині так верещали, ніби до них уже взявся різник. Ще й дитина прокинулася від цього репету й собі завела плачі.
Холод уже пробирав до кістки, і я затремтів. Зрозумів, що далі я вже не висиджу. Щось треба було робити.
Тоді, на березі річки, мої руки самі замахнулися костуром. Цього разу мене самі понесли ноги. Я нічого не встиг подумати — просто кинувся геть. Серце молотило в грудях від переляку, і я помчав униз сходами, додаючи свій тупіт до всього гармидеру. Геть, геть — подалі звідси, подалі від відьми. Байдуже до всього решти. Мені забракло мужності.
Розділ 13
Волохаті свині
Я вирвався з дому та помчав на північ, прямо до пагорба Повішаних, і прийшов до тями аж на північному пасовиську. Мені терміново потрібна була допомога. Я вирішив повернутися до Чипендена. Тільки Відьмак зможе мені допомогти.
Щойно я дістався межової огорожі, собаки, худоба — усе затихло, і я озирнувся на ферму. Від неї в далечину вилася ґрунтова дорога — темна нитка поміж клаптів сірих полів.
І тут на дорозі я побачив ліхтар. Хтось їхав підводою до нашої ферми. Це мама вертається? Я вже у це встиг повірити, але підвода під’їхала до воріт, і їздовий голосно забухикав, тоді відхаркнув, набираючи повен рот слизу, і сплюнув убік. То приїхав різник. Сьогодні він мав зарізати п’ять найбільших наших волохатих свиней, а їх ще смалити й довго шкребти, тож він приїхав із самого рання.
Він мені зроду нічого поганого не зробив, але я завжди тішився, коли він збирав свої ножі й забирався геть. Мама його також не любила. Їй не подобалося, що він харкає на наше подвір’я.
Цей Рило — так ми його називали — був кремезний чолов’яга, вищий навіть за Джека, із вузлуватими, міцними руками. До такої роботи треба мати силу в руках. Свині, буває, важать більше за якогось чоловіка, а видираються з-під ножа, як скажені. А от у поясі він уже зробився брезклий. Два нижні ґудзики на сорочці він завжди розстібав, а що сорочки вічно носив короткі, то білий, волохатий живіт пухкою складкою стирчав йому з-під поли та звисав над коричневим шкіряним фартухом. Фартух потрібен був, щоб не замочити свинячою кров’ю штани під низом. Років йому було ледве за тридцять, але волосся на голові вже потоншало й порідішало.
Розчарований, що то не мама, я спостерігав, як він зняв із підводи ліхтар та почав розкладати свій інструмент перед сараєм, збоку від свинарника.
Вирішивши не марнувати більше часу, я поліз через огорожу в ліс, але краєм ока помітив, як хтось біжить із долини слідом за мною до перелазу на північному пасовиську.
То була Еліс. Я не хотів такої компанії в дорозі, тому вирішив — краще відразу її прожену. Вмостився зверху на межовій огорожі й став чекати. Не довго й чекав — вона бігла щодуху всю дорогу, навіть вгору по пагорбу.
Близько не підійшла, а спинилася кроків за дев’ять-десять і сперла руки в боки, якусь мить вирівнюючи дихання. Я дивився на неї згори вниз: чорна сукня, гостроносі черевики. Мабуть, її розбудив мій тупіт сходами: вона би мене не здогнала, якби притьмом не кинулася вслід, одягнувшись нашвидкуруч.
— Не хочу з тобою навіть говорити, — гукнув я до неї незвичним для мене високим, тремтливим голосом. — І не ходи за мною. Тобі давали шанс, а відтепер тримайся подалі від Чипендена.
— Ще й як будеш зі мною зараз говорити, — відрізала Еліс. — Поки не сталося біди, маєш дещо знати. Матінка Малкін уже тут.