— Я знаю, — сказав я. — Я її бачив.
— Не в дзеркалі. Не тільки в дзеркалі. Вона повернулася й ховається десь у домі, — Еліс махнула рукою кудись у бік долини.
— Кажу, що знаю, — розсердився я. — Місяць показав її сліди, я пішов нагору тобі розказати, і що я побачив? Ти говорила з нею, і, мабуть, не перший раз.
Я згадав, як заходив до Еліс просити про книжку. Свічка іще диміла при дзеркалі.
— Мабуть, це ти її сюди привела, — звинуватив я. — Ти їй розказала, де мене шукати.
— Неправда! — не менше за мене розлютилася Еліс, аж підскочила до мене на три кроки. — Я її винюшила, еге ж — і знайшла через дзеркало. Але звідки я знала, що вона близько? Вона сильніша й не пускала мене. На щастя, ти вчасно прийшов. Не знаю, що би зі мною стало, якби ти не розбив те дзеркало.
Я хотів їй вірити, але не міг. Вона підійшла ще ближче, і я відвернувся, готовий зістрибнути з огорожі на другий бік.
— Я піду до Чипендена за містером Ґреґорі, — сказав я. — Він знатиме, що робити.
— Часу нема, — заперечила Еліс. — Поки ви двоє вернетеся, уже буде запізно. У домі немовля. Матінка Малкін хоче тобі помститися, але ще дужче жадає людської крові. Дитячу кров вона любить найбільше. Від неї сильніша магія.
Я й забув про дитину зі свого переляку. Еліс правду казала. Відьма не буде вселятися в малечу, але точно захоче випити її кров. Я не встигну привести сюди Відьмака.
— Але що я можу зробити проти Матінки Малкін?
Еліс стенула плечима та спохмурніла.
— Це твоє ремесло. Старий Ґреґорі чогось тебе вчив? Якщо не в записнику, то в голові мусило щось лишитися. Згадаєш — і все.
— Він мало розповідав про відьом. — Я на нього розсердився.
Відьмак мене вчив про богартів, трохи про привидів і примар, але всі біди мої були від відьом.
Еліс я так і не довіряв, але в Чипенден після її нагадування піти не міг. Відьма не чекатиме, поки я повернуся із Відьмаком. Еліс ніби із добрими намірами мене здоганяла, переживала про немовля. Але якщо це вона одержима або спільниця Матінки Малкін, то їй вельми успішно вдалося відмовити мене кликати Відьмака й завернути на ферму, де тепер від відьминої волі залежить, де і як на мене напасти.
Дорогою вниз по схилу я тримався від Еліс на відстані кілька кроків, але на подвір’я ми вже заходили разом, разом же проходили повз сарай.
Рило-різник саме гострив під сараєм ножі, побачив мене й кивнув на знак вітання. Я кивнув у відповідь. Але замість повернутися до роботи, він витріщався на Еліс, мовчки зміряв її поглядом з голови до ніг — не раз, а двічі. Ми вже підходили до дверей кухні, коли він голосно й протяжно просвистів їй услід. Його лице більше скидалося на поросячу морду, ніж на вовчу пащеку, але свист прозвучав глузливо й хижо.
Еліс зробила вигляд, що не почула. Їй ще треба було снідання варити, а до того мала другу роботу — вимити курку, із якої буде обід. Випатрана й безголова тушка ще від учорашнього вечора висіла на гачку при дверях. Еліс її помила і взялася натирати сіллю, не відводячи від курки зосереджених очей, щоб ані окрайця не пропустити.
І саме тоді, спостерігаючи за її роботою, я нарешті згадав, як можна боротися з одержимими.
Сіль і залізо!
Я не певен був, що точно подіє, але спробувати було варто. Такою сумішшю Відьмак запечатував у ямі богартів, — може, і проти відьми спрацює. І якщо я жбурну в одержимого сіль із залізом, може, Матінка Малкін сама покине це тіло.
Я не довіряв Еліс, тож не хотів брати сіль при ній — довелося почекати, поки вона закінчить із куркою та вийде з кухні. Набравши солі, я пішов не до своєї роботи, а в татову майстерню.
Там я швидко знайшов потрібне. Серед різних напилків і пилок, розставлених на полиці над робочим столом, я вибрав ту, що з найбільшими зубцями. У нашому графстві її звали «байстря», і коли я був менший, то була єдина можливість козирнути міцним слівцем і не отримати на горіхи. Уже за мить я взявся пиляти край старого залізного відра — скрегіт стояв такий бридкий, аж зводило зуби. Але невдовзі його заглушив голосний вереск.
Різали свиню, першу з п’яти.
Я знав: Матінка Малкін може бути де завгодно, і, якщо досі ще не вибрала собі жертву для одержимості, зробить це будь-якої миті. Треба було весь час пильнувати й триматися на сторожі. Принаймні я тепер мав чим боронитися.
Джек усе відправляв мене на підмогу різникові, але я годував його відмовками — то одне маю спершу закінчити, то друге почати. Я підстерігав відьму й придивлявся стиха до всіх у домі — мені не можна було цілий день сидіти біля свиней. Я був у гостях, а не найманий робітник, тому Джек не міг мене змусити, хоч як би намагався.