Зрештою після обіду він із темним лицем пішов підсобляти різнику сам. Цього я й добивався. Якщо він увесь час буде перед сараєм, я і здалеку за ним припильную. Час від часу я знаходив якусь причину покрутитися біля Еліс та біля Еллі. Відьма могла вселитися в будь-кого, але якщо жертвою стане Еллі, дитину вже не врятуєш — Еллі постійно носила немовля на руках або тримала в люльці біля себе.
Я дістав сіль із залізом, але не знав, чи цього досить. От якби десь роздобути срібного ланцюга. Бодай малесенький ланцюжок — і то краще, ніж нічого. Я колись давно чув, як мама із татом говорили про її ланцюжок зі срібла. Не пам’ятаю, щоб мама його носила, але, може, він десь лежить у домі, — може, навіть, у вічно зачиненій коморі під стріхою.
Проте батьківська кімната була відкрита. Зазвичай я не заходив туди без дозволу, але зараз мене гнав розпач. Я перетрусив мамину скриньку з прикрасами — брошки, перстені, жодного срібного ланцюжка. Обшукав всю кімнату. Соромно було нишпорити в батьківських шухлядах, але я і там подивився. Думав — раптом знайду ключ від зачиненої комори, але і його не було.
Я саме нишпорив у батьківській спальні, коли Джекові важкі черевики прогупали вгору сходами. Я завмер, зачаїв подих, але він зайшов на хвилину до себе в кімнату та повернувся надвір. Я ще трохи пошукав у батьків, але все даремно — довелося спускатися і знову про всяк випадок за всіма спостерігати.
Увесь день повітря стояло непорушне, застигле, але під вечір коло сараю потягнуло легким вітерцем. Сонце хилилося на захід, заливаючи все довкола теплим, червоним сяйвом, — схоже, завтра буде тепло й погідно. Перед сараєм з великих гаків звисали вниз головою вже три свинячі туші. Рожеві, добре обшкрябані, з останньої у підставлене відро ще капотіла кров. Рило-різник на колінах борюкався із четвертою — він її притискав до землі, а вона не давалася, і ще невідомо було, хто з них сильніше рохкав від натуги.
Джек у просякнутій кров’ю сорочці провів мене сердитим поглядом, але я лише усміхнувся йому й кивнув, проходячи повз. Вони хіба половину закінчили і ще мали повні руки роботи, тож і після заходу сонця їм ще тут гарувати. Зате ні в кого поки жодних ознак запаморочення чи одержимості.
За годину стемніло. Джек із різником працювали тепер при світлі вогнища, довгі тіні стелилися по двору.
Жахіття почалося, коли я пішов за сарай, набрати з вуличної комори торбу картоплі…
Закричала надсадно жінка, і то так страхітливо, ніби перед очима в неї скоїлося найгірше горе.
Я покинув картоплю та кинувся на той крик. Вибіг з-за сараю і став як укопаний, не вірячи своїм очам.
Кроків за двадцять від мене стояла Еллі і простягала вперед обидві руки. Вона так кричала, ніби її ножами ріжуть. На землі біля неї лежав Джек із закривавленим обличчям. Я спершу подумав: вона через Джека так налякалася, але ні — то було через різника.
Він стояв до мене обличчям, ніби тільки й мене чекав. У лівій руці тримав улюбленого гострого ножа — того довшого, яким різав свиням горлянки. Я завмер від жаху, бо зрозумів, чого так кричала Еллі.
У правій руці він тримав її дитину.
Зі шкіряного фартуха на залиті липкою свинячою кров’ю черевики скрапувало червоне. Різник підніс ножа до дитини.
— Іди сюди, хлопчику, — покликав він мене й розсміявся. — Ходи до мене.
Різник відкривав і закривав рота в такт словам, але говорив не своїм голосом, а голосом Матінки Малкін. І сміявся не своїм сміхом — глибоким, утробним, — а справжнім відьомським хихотінням.
Я ступив крок. І другий. Я сам хотів підійти ближче. Урятувати дитину. Хотів підступити швидше, але не міг. Ноги налилися свинцем. Як у страшному сні, коли втікаєш, а ноги тебе не слухають. Мої ноги слухали не мене.
Мене пробило холодним потом від цього розуміння. Я ступав до різника не з власної волі. А тому, що так хотіла Матінка Малкін. Вона тягнула мене вперед так швидко, як їй хотілося — прямо на наставленого ножа. Я не йшов рятувати дитину. Я йшов на вірну смерть. Вона наклала якесь закляття. Закляття примусу.
Подібне було на березі річки, але ліва моя рука тоді самовільно замахнулася костуром та зіштовхнула її у воду. Тепер ні кінцівки, ні розум не були мені підвладні.
Я підходив до різника все ближче. Ближче й ближче до його ножа. Його очима на мене дивилася Матінка Малкін. Обличчя його аж розпухло, ніби відьма всередині заповнює все, що можна, — надуває щоки мов не до тріску, напинає зморшки на чолі твердими гірськими кряжами, а під тими навислими складками червоним зловісним вогнем горіли вирячені, булькаті очі.