Відьмак усміхнувся.
— Не турбуйся, хлопче, вона вже не вернеться у цей світ. Після такого кінця. Пам’ятаєш, я казав тобі про другий спосіб — з’їсти сире серце відьми? Твої свині з цим нам допомогли.
— Але ж не тільки серце — вони всю її з’їли, — здивувався я і зрадів. — То можна вже не боятися? Правда? Точно більше не вернеться?
— Так, Матінки Малкін можна вже не боятися. Нам із тобою, правда, ще вистачить не слабших ворогів, але поки що тобі більше нічого не загрожує.
Мені як гора з плеч упала — таке це було полегшення. Я весь цей час жив передчуттям загрози, і тепер загроза минулася, і світ довкола відразу повеселішав і заяскрів. Нарешті все закінчилося, і знову можна було без остраху чекати завтрашнього дня.
— Тобто не загрожує до наступної безглуздої помилки, — виправився Відьмак. — І не кажи, що то була остання. Ніколи не помиляється тільки той, хто нічого не робить. Це частина науки. Але що нам тепер робити? — запитав він, мружачись від вранішнього сонця.
— Із чим? — не зрозумів я.
— Із дівчиною, хлопче, — пояснив він. — Виходить, пряма їй дорога в яму. Я не бачу іншого виходу.
— Але вона врятувала дитину Еллі, — заперечив я. — І мене також.
— Вона чарувала на дзеркалі, хлопче. Це поганий знак. Ліззі багато її навчила. Надто багато. І тепер вона показала, що готова користатися цими знаннями. А далі ще що накоїть?
— Але вона не зозла. Вона хотіла допомогти знайти Матінку Малкін.
— Можливо, але вона забагато знає, та ще й розумна. Це зараз вона — ще мале дівчисько, але колись виросте в жінку, а розумні жінки небезпечні.
— Моя мама розумна, — роздратувався я на такі слова. — Але вона добра. І завжди чинить на благо. І вміє допомогти людям, бо така розумна. Коли я був зовсім малий, примари з пагорба Повішених так мене налякали, що я не міг спати. Мама пішла туди після темряви і їх заспокоїла. На багато-багато місяців.
Я міг би додати, що в перший день мого учнівства Відьмак сам сказав, що з примарами нічого не вдієш. А мама показала, що вдієш. Але я змовчав. І так вибовкнув зайве.
Відьмак нічого на це не сказав, лише пильно поглянув на дім у дворі.
— Запитайте про Еліс у мами, — порадив я. — Здається, вони ладнають.
— Саме збирався, — кивнув Відьмак. — Час нам із нею поговорити. А ти почекай тут, поки ми побалакаємо.
Відьмак зайшов у двір та попрямував до будинку, але ще не дійшов, як надвір прочинилися двері кухні і мама запросила його всередину.
Уже потім я трохи повгадував, що вони тоді казали одне одному, але їхня розмова тривала майже півгодини, і я ніколи вже не дізнався, чи зайшла в них мова про ті примари. Коли Відьмак нарешті вийшов із дому, мама проводжала його з порогу. Він тоді зробив для мене незвичне — раніше я від нього такого не бачив. Спочатку я подумав, він так киває на прощання, але ні — він глибше зігнув голову і ледь помітно опустив плечі. Жодних сумнівів. На прощання з мамою, Відьмак їй коротко вклонився.
Він ішов до мене через увесь двір і усміхався собі під ніс.
— Я вертаюся в Чипенден, — сказав він мені, — але мама твоя, мабуть, захоче, щоб ти ще одну ніч провів удома. А рішення я залишаю за тобою. Приведеш дівчину назад в Чипенден — то посадимо її в яму. А ні — то відведеш її до тітки у Стомін. Вирішуй сам. Слухай, що тобі підкаже внутрішній голос. Ти зрозумієш, як буде правильно.
І з цими словами він пішов геть, а я залишився з роєм думок в голові. Я знав, як би мені хотілося вирішити, але мусив вчинити правильно.
Отже, мені вдалося ще раз посмакувати маминою вечерею.
Перед вечерею саме вернувся батько, і, хоча мама зраділа його поверненню, щось таке висіло над столом, як невидима чорна хмара. Тож вечеря вийшла не дуже весела, і всі переважно мовчали.
Зате на вечерю було мамине особливе тушковане м’ясо з картоплею, і я не дуже зважав на відсутність розмов — наминав за обидві щоки і надто дбав про добавку, поки Джек не змів усе зі стола.
До Джека повернувся добрий апетит, але — як і всі за столом — він був трохи знічений. Він багато пережив за ці кілька днів, і ґуля на лобі слугувала цьому як доказ. Що стосується Еліс, я не став їй переказувати Відьмакові слова, але відчував, що вона й сама все знає — Еліс ані словом за вечерею не обмовилася. Але найтихіше за всіх сиділа Еллі. Вона, звісно, дуже зраділа, що з дитиною нічого не сталося, але побачене глибоко її вразило. Їй, мабуть, потрібен був час, щоб це пережити.
Коли всі повечеряли й попрямували нагору, мама попросила мене залишитися. Так само, як і тієї ночі — перед тим, як я став Відьмаковим учнем і пішов з дому, — я сів із мамою при каміні. Але щось у виразі її обличчя підказало мені, що цього разу наша розмова піде по-іншому. Раніше вона була тверда зі мною, але горіла надією. Упевнена, що так буде краще. Тепер вона дивилася на мене нерішуче й сумно.