Я з її голосу зрозумів, що слова будуть неприємні. Кивнув сумно і змусив себе подивитися їй у вічі. На мій подив, в очах у неї бриніли сльози.
— Ти завжди у нас бажаний гість, Томе, — Еллі нервово відкинула з лоба неслухняне пасмо й силувано всміхнулася. — Тут нічого не помінялося. Але нам тепер треба думати про дитину. Отже, ти в нас бажаний гість, але лише до заходу сонця. Розумієш, це тому Джек постійно сердиться. Я раніше не хотіла тобі казати, але зараз мушу. Йому не подобається твоя робота. Зовсім не подобається. Йому від неї моторошно, і він боїться за дитину.
Еллі помовчала і продовжила:
— Розумієш, нам страшно. Ми боїмося, якщо ти лишишся в домі на ніч, за тобою знову щось прийде. Ти приведеш нам до хати лихо, а ми не можемо так ризикувати життям дитини. Приходь у гості, Томе, приходь. Але приходь удень. Поки не сіло сонце й не поснули птахи.
Тоді Еллі обійняла мене, і від цього стало ще гірше. Я знав, що між нами навіки щось встало і вже ніколи не буде, як раніше. Мені защипало в очах, але якимось дивом я зумів стримати сльози. Сам не знаю як. У горлі в мене застряг великий ком, і я не зміг їй ані слова відповісти.
Я дивився Еллі вслід, поки вона не зайшла в дім, а потім повернувся думками до рішення, яке ще мав прийняти.
Що мені робити з Еліс?
Зранку я прокинувся впевнений, що святий мій обов’язок — забрати її назад у Чипенден. Це здавалося правильним рішенням. Безпечним. Сумлінним. Я вже пожалів було раз Матінку Малкін, носив їй вночі пироги — і он воно як обернулося. Краще притиснути Еліс зараз, поки не пізно. Як казав Відьмак, нам треба думати про невинних, які постраждають в майбутньому.
У перший день дороги ми між собою майже не говорили. Я тільки сказав їй, що ми повертаємося в Чипенден до Відьмака. Якщо Еліс і здогадалася, що на неї там чекає, то ні словом не заперечила. На другий день, коли ми вже доходили до села, спинилися на невеликому пагорбі десь за милю від Відьмакового дому. І я висказав Еліс те, що носив у собі вже дуже давно і що гнітило мене відтоді, як я зрозумів, що це за пироги.
Ми сіли збоку від дороги на порослий травою річковий берег. Сонце щойно зайшло, і довкола стрімко сутеніло.
— Еліс, ти коли-небудь брехала? — почав я здалеку.
— Усі коли-небудь брехали, — відповіла вона. — Це частина людської природи. Але переважно я говорю правду.
— А тієї ночі, коли я опинився в ямі? Я запитав тебе про пироги. Ти сказала, що в Ліззі в домі не було другої дитини. Це правда?
— Я принаймні не бачила.
— Перша дитина, що зникла у цих краях, — ще зовсім немовля. Як би воно загубилося десь у горах? Ти точно впевнена?
Еліс кивнула й опустила голову, не відводячи очей від трави.
— Може, і справді винні вовки, — вів далі я. — На них подумали хлопці в Чипендені.
— Ліззі казала, що бачила в горах вовків. Так що можливо, — погодилася Еліс.
— А як же пироги, Еліс? Із чого вони?
— Переважно сало й свинина. Ще хлібні крихти.
— А кров? Матінці Малкін не підійшла би тваринна кров. Вона після тих пирогів залізні прути гнула. Звідки взялася кров, Еліс? Кров, на якій робили ті пироги?
Еліс розплакалася. Я терпляче чекав, поки вона заспокоїться, і тоді повторив запитання.
— Ну то звідки взялася кров?
— Ліззі казала, я ще сама дитина, — зізналася Еліс. — Вони часто брали мою кров. Подумаєш, ще разочок. Це не дуже болить. Якщо звикнути. Та й хіба я могла їй якось відмовити?
На цих словах Еліс закотила рукави й показала мені внутрішню сторону передпліччя. Світла ще вистачало, щоб розгледіти купу шрамів — одні старі, інші відносно свіжі. Останній ще й не зажив до кінця. Кров досі сочилася.
— Їх насправді ще більше, — сказала вона. — Набагато більше. Але не всі можна показувати.
Я не знав, що їй на це сказати, тому мовчав. Але для себе я вже все вирішив, і невдовзі ми знайшли в темряві дорогу геть від Чипендена.
Я вирішив відвести Еліс прямо до Стоміна, де жила її тітка. Мені нестерпною стала думка, що для неї все закінчиться ямою в саду Відьмака. Це було надто жахливо. Я ще пам’ятав другу яму, вириту для мене Бивнем, і про те, як Еліс допомагала мені з неї вибратися, поки Кістлява Ліззі не прийшла за моїми кістками. Але понад усе моє рішення змінила та її розповідь на березі річки. Колись Еліс також була серед тих невинних, кого я хотів захищати. І також стала жертвою.
Ми видерлися на Парлік-пайк, тоді пішли на північ на Блайндгерст-фелл, не спускаючись у долину.
Я хотів побачити Стомін — це село стояло на узбережжі, а я ще ніколи не бачив моря, крім як із вершини гори. Я навмисне повів нас довшою дорогою, бо мені хотілося побродити горами, ближче до сонця. Та й Еліс ніби не заперечувала.