— Ну, то відсьогодні починаються твої подорожі, — сказав він. — Підемо на південь до села Горшо. Це трохи більше за п’ятнадцять миль, якщо навпростець. Дістатися мусим до сутінків.
Я чув про Горшо. Це було гірниче селище з найбільшими вугільними складами на все графство. Там зберігалося вугілля з десятка навколишніх шахт. Я ніколи не думав, що колись туди втраплю, і мені було цікаво, яка така справа могла бути у Відьмака в такому місці.
Він узяв шалений темп, широко й легко крокуючи. Уже скоро я ледве за ним встигав. До того ж, крім власного клунка з одягом та речами, я ніс його велику торбу, яка щохвилини видавалася мені важчою й важчою. І тут, як на зло, припустився дощ.
Десь за годину до полудня Відьмак різко спинився. Обернувся й поглянув на мене уважно. Я вже відставав від нього на десять кроків, ніг під собою не чув і став накульгувати. Ми йшли земляною стежкою, яка стрімко перетворювалася на болото. Щойно я нарешті порівнявся з ним, перечепився, вдарився пальцем на нозі, послизнувся й мало не впав.
Відьмак цокнув язиком.
— Паморочиться, хлопче? — запитав він.
Я похитав головою. Хотілося опустити руки й трохи відпочити, але негоже було ставити його торбу в болото.
— Добре, — сказав Відьмак із легкою усмішкою, не зважаючи, що дощ капотить із країв каптура йому на бороду. — Ніколи не довіряй людині, якій паморочиться. Запам’ятай це.
— Мені не паморочиться, — заперечив я.
— Ні? — перепитав Відьмак, зводячи кошлаті брови. — Значить, справа у твоїх черевиках. Вони не дуже підходять для такої роботи.
Черевики в мене були такі ж, як у тата із Джеком, — досить міцні й придатні для брудної роботи в полі, після того як добре розносиш. Нова пара зазвичай означала два тижні натертих до крові ніг, поки взуття не вляжеться по нозі.
Я глянув, у що взутий Відьмак. То були черевики з міцної, доброї шкіри на особливо грубій підошві. Коштували, мабуть, силу-силенну грошей, але для того, хто ходить багато пішки, варті кожного пенні. Шкіра й підошва згиналися по нозі, коли він ступав, і я міг точно сказати, що вони йому ніде не тиснули.
— Для такої роботи треба мати добре взуття, — сказав Відьмак. — Ми подорожуємо без інших людей і без тварин. Покладайся на свої ноги, і вони тебе не підведуть. Якщо за місяць я таки візьму тебе в науку, то куплю тобі пару черевиків, як ось мої. А до тої пори мусиш давати собі раду.
Опівдні ми спинилися трохи перепочити, ховаючись від дощу в покинутому хліву. Відьмак витяг із кишені якийсь згорток, розвинув тканину — там був великий кусень жовтого сиру.
Він відламав шматок і простягнув. Мені доводилося їсти й гірше, поза тим, я дуже зголоднів і вмить його проковтнув. Відьмак же з’їв лише невеликий кусник, решту загорнув і сховав у кишеню.
У хліву він відкинув каптур, і нарешті мені вдалося добре роздивитися його обличчя. Окрім густої бороди й погляду, наче у ката, однією виразною його рисою був гострий, хижий ніс із горбинкою, що нагадував пташиний дзьоб. Коли він мовчав, його губи повністю закривали вуса з бородою. Борода спершу здавалася сивою, але коли я нишком пригледівся, то віднайшов там мало не всі кольори райдуги — руді, чорні, каштанові пасма і, звісно, багато сивини. Як я значно згодом зауважив, її вигляд переважно залежав від освітлення.
«Слабке підборіддя — слабкий характер», — завжди примовляв мій батько. Він вважав, що деякі чоловіки спеціально відрощують бороду, щоб сховати цю ваду. Однак по Відьмакові було видно, що підборіддя під бородою в нього довге. Коли він їв або говорив, показувалися й жовті зуби — гострі та більш придатні роздирати червоне м’ясо, ніж гризти сир.
Мене аж стріпнуло — я раптом утямив, що він нагадує мені вовка. І не лише з виду. Він був хижак, бо полював на темні істоти. Кусник сиру там і сям його не наситить, а хіба роз’ятрить. І за кілька років його науки я закінчу так само.
— Не наївся, хлопче? — запитав він, свердлячи мене зеленими очима, поки мені не запаморочилося.
Я змок до нитки, натер ноги, але найгірше мені дошкуляв голод. Тож я кивнув, сподіваючись, що він уділить мені ще шматочок, але Відьмак лишень похитав головою і буркнув собі щось під ніс. Тоді знову пронизав мене гострим поглядом.
— До голоду доведеться звикати, — сказав він мені. — Коли є робота, ми мало їмо, а ще як складна — то й зовсім нічого, поки не закінчимо. Краще попостити — так ми менше піддатливі до темряви. Голод робить нас сильнішими. Так що звикай уже, бо в Горшо зроблю тобі невеличку перевірку. Проведеш ніч у будинку з потойбічним. Сам-один, без нікого. Подивимося, із якого ти тіста!