Розділ 3
Будинок номер 13 на Вотері-лейн
Тільки ми увійшли в Горшо, у далечині пролунали церковні дзвони. Вдарила сьома вечора, починало сутеніти. Сильна мряка гатила нам прямо в обличчя, але світла ще вистачало, щоб зрозуміти: жити тут я ніколи не хотів би, і навіть коротких відвідин краще уникати.
Горшо виділялося поміж зелених полів похмурою чорною плямою — темне, безрадісне селище десь на два десятка рядів обшарпаних спарених будинків, що купчилися на південному схилі сирого пустинного пагорба. Земля довкола була продірявлена шахтами, і Горшо стояв як у центрі сита. Високо вгорі над селом здіймався великий терикон, позначаючи вхід до шахти. За ним розмістилися вугільні склади, запасів яких вистачило б обігріти найбільші міста у графстві, яка б не вдалася затяжна зима.
Незабаром ми пробиралися вузькими, забрукованими вуличками, раз по раз притискаючись до засмальцьованих стін прилеглих будинків, щоб пропустити підводи, навантажені чорними, блискучими від дощу брилами вугілля. Величезні коні-ваговози напружувалися в упряжі — підкови ковзали на мокрій бруківці.
Людей на вулицях було мало. Але де ми проходили — мереживні фіранки у вікнах засмикувалися. Раз ми перестріли кількох похмурих гірників, які прямували нагору до шахти в нічну зміну. Вони голосно між собою розмовляли, аж раптом миттєво всі змовкли і перейшли на другий бік вулиці, тримаючись вервечкою, один за одним, поки нас не минули. Хтось один навіть перехрестився.
— Звикай, хлопче, — гаркнув Відьмак. — Нас кличуть на допомогу, але нам рідко раді і десь зустрічають гірше, ніж зазвичай.
Нарешті ми завернули за ріг, де була найобідраніша вуличка на все село. Одразу видно було, що в тих будинках ніхто не живе. Вікна були то розбиті, то заколочені, і, хоча вже темніло, ніде не горіло світло. У кінці вулички стояв покинутий зерновий склад, — мабуть, колишня маєтність якогось торговця. Обидві стулки великих дерев’яних дверей були навстіж прочинені і підбито звисали з поржавілих завісів.
Відьмак зупинився неподалік від складу, коло останнього дому в ряді. Він один у цьому закутку міг похвалитися номером: цвяхами до дверей було прибито нещасливе число «13», що викували з металу. Просто над ним, ледве тримаючись на одній заклепці, майже вертикально звисала табличка з назвою вулиці: «ВОТЕРІ-ЛЕЙН».
Вікна були цілі, але мереживні фіранки пожовтіли й затяглися павутиною. Це, схоже, був той будинок із потойбічними істотами, про який попереджав мене вчитель.
Відьмак дістав із кишені ключ, відімкнув двері і повів мене всередину. Там було темно, і спершу я навіть зрадів, що знайшов прихисток від дощу. Але, щойно Відьмак запалив свічку і поставив її на підлогу майже по центру малої вітальні, я зрозумів, що в закинутому хліву серед поля було би краще. Меблів у кімнаті й близько не було, тільки порожня підлога, вистелена кам’яними плитами, і оберемок брудної соломи під вікном. Повітря всередині стояло сире й холодне, навіть коли миготіла свічка, видно було, як парує мій подих.
Кімната й так мене не вразила, але ще менше я втішився словами Відьмака.
— Ну, хлопче, зараз у мене справи, але потім я за тобою вернуся. Знаєш, що маєш робити?
— Ні, сер, — відповів я, не зводячи очей із миготливого вогника свічки.
«А якщо загасне?»
— Я ж тобі казав. Ти що, не слухав? Ти пильнуй, а не ґав лови. Та нехай, тут нічого складного, — пояснив він і почухав бороду, запихаючи пальці так глибоко досередини, ніби щось там збирався вловити. — Проведеш тут сам-один ніч. Я кожного нового учня на першу ніч залишаю в цьому старому будинку, щоб зрозуміти, із якого він тіста. О, ще забув сказати. Опівночі спустишся до льоху й зустрінешся з тим, що там чатує. Упораєшся — і з учнівством твоїм майже вирішили. Є запитання?
Запитань у мене було багато, але я надто боявся відповідей. Тож я лише похитав головою й стиснув губи, щоб не так було видно, як вони в мене дрижать.
— Як ти здогадаєшся, що вже північ? — запитав він.
Я стенув плечима. Я добре орієнтувався в часі за сонцем або зорями, і навіть якби прокинувся серед ночі, то майже завжди напевно знав, котра зараз година. Але тут я не був такий певний. У деяких місцях час ніби загусає, і я відчував, що саме так і в цьому будинку — час іде повільніше. Але тут я згадав про церковні дзвони.
— Зараз по сьомій. Я буду слухати, скільки б’є церковний годинник.
— Ну, хоч зараз ти ґав не ловиш, — похвалив Відьмак, злегка всміхнувшись. — Коли проб’є дванадцять разів, візьми згарок та спускайся до льоху. А доти поспи, якщо зможеш. Тепер слухай і уважно собі затям три дуже важливі речі. Нікому не відчиняй дверей, хай би хто стукав. І не спізнися до льоху.