— То й що далі, містере Гансдене?
— Не можу сказати, що далі; це залежить уже від спонукальних мотивів, які визначають ваш характер та поведінку — якщо ви терплячі, бо сподіваєтеся врешті-решт щось отримати від містера Крімсворта, незважаючи на його тиранію, а можливо, саме скориставшись нею, то ви те, що світ називає корисливим і продажним; чи, може, ви просто мудра людина; якщо ви терплячі, бо вважаєте своїм обов’язком покірно сприймати образу, то ви розмазня та нікчема і я на вас навіть пенні не поставлю; але якщо ви терплячі, бо за натурою флегматичні, в’ялі й незворушні та просто неспроможні на опір, то Господь прирік вас на поразку, і вам залишається тільки лягти й лежати сумирно, аж поки Джаггернаут[В індійській міфології божество, яке втілює невмолимий фатум.] не переїде вас.
Красномовство містера Гансдена не було приємним чи улесливим. Його слова боляче зачіпали мене. За натурою він належав до тих типажів, котрі, будучи чутливими, егоїстично безжальні до почуттів інших. Більше того, не піднявшись до становища ні містера Крімсворта, ні лорда Тайндейла, він був таким самим уїдливим і, підозрюю, вмів пригнічувати людей: у його закидах звучала нотка деспотизму, що мало б підбурювати пригноблених на боротьбу проти поневолювачів. Ще пильніше приглянувшись до нього, я підмітив ув його очах і манері рішучість привласнювати собі безмежну свободу й тим зазіхати на свободу інших. Ці думки швидко промайнули, і я мимовільно неголосно засміявся, бо ж мені відкрилась уся непослідовність цієї людини. Розмірковував так: містер Гансден очікував, що я сприйму спокійно його несправедливі й образливі припущення та гіркі докори; натомість він почув дошкульний сміх, ледь голосніший за шепіт.
Його чоло нахмурилось, а ніздрі ледь-ледь розширилися.
— Так, — продовжив він, — я вже казав вам, що ви аристократ, бо хто ж, як не аристократ, може так засміятися подібним сміхом та ще й за відповідного виразу обличчя? Сміх ваш холодний і глузливий, а вираз ліниво-бунтарський; іронія джентльмена та патриціанське презирство. Який би з вас вийшов вельможа, Вільяме Крімсворте! Ви ніби створені для цього: шкода, що Фортуна обійшла Природу! Погляньте на свої риси, фігуру, навіть руки — наявні усі характерні риси — осоружні риси! Якщо б ви мали маєток з будинком і парк при них та титул — як славно ви б грали роль обраного, захищали права свого класу, прищеплювали своїм орендаторам повагу до вищої знаті, протистояли на кожному кроці прагненню народу до влади, підтримували ваш прогнилий порядок і заради нього готові були б по коліно потопати у крові простолюдинів; але, на жаль, це вам непідвладне; ви нічого не здатні зробити; ви зазнали катастрофи, й вас викинуло на берег комерції; ви змушені мати справу з практичною людиною, яку вам не подолати — ВИ НІКОЛИ НЕ СТАНЕТЕ ТОРГІВЦЕМ!
Перша частина промови Гансдена мене не зачепила, а якщо й зачепила, то радше здивувала упередженість, з якою він так хибно витлумачив мій характер; однак його останнє речення не просто штрикнуло — воно мене допекло. Удар, якого мені завдали, був жорстоким, бо сама Правда спрямовувала зброю. І якщо тепер я посміхався, то це була посмішка презирства до себе.
Помітивши свою перевагу, Гансден провадив далі:
— Ви нічого не заробите торгівлею. — Нічого, крім окрайця черствого хліба та води, на яких ви і тепер живете; єдина надія на успіх у вашому становищі — одружитися з багатою вдовою або втекти зі спадкоємицею.
— Я залишаю такі хитрощі тим, хто радить вдаватися до них, — відповів я, встаючи.
— Але і це безнадійно, — продовжував він холодно. — Яка вдова спокуситься вами? А тим паче, яка спадкоємиця? Ви недостатньо відважні й підприємливі для першої і недостатньо привабливі та чарівні для другої. Але якщо ви розраховуєте на свій інтелігентний та вишуканий вигляд — віднесіть свій інтелект і витонченість на базар та повідомте мені в приватній записці, чи багато ви за них вторгували.
Містер Гансден уже випустив пару; йому не слід було цього говорити; але на ніщо інше цього вечора він не був спроможний. Ситий по горло цими дисонансами, яких і так щодня мав досить, я нарешті вирішив, що мовчання та самотність кращі, ніж такі дратівливі розмови, тому попрощався з хазяїном.
— Як? Ви вже йдете, юначе? Ну, тоді на добраніч; вихід знайдете самі.