Наодинці з Едвардом я врешті згадав, що ми рідня, і, пригадавши це, забув про нерівність становища; відкинувши всі церемонії, я відповів йому просто й коротко:
— Мені пора обідати, — сказав, замикаючи свій стіл.
— Ви залишитеся тут, — повторив він. — І приберіть нарешті руку з ключа! Нехай він буде в замку!
— Чому? — перепитав я. — Чому маю змінювати свої звичні плани?
— Робіть те, що наказую, — була його відповідь, — і не задавайте запитань! Ви мій слуга, тому коріться мені! Що надумали робити?
Усе це він проговорив на єдиному диханні, але раптова пауза провістила, що йому через гнів забракло слів.
— Дивіться, якщо вам хочеться, — відповів я. — Ось шухляда, а ось папери в ній.
— До біса твою зухвалість! Про що ти говориш?
— Про вашу роботу — я добре її виконував.
— Лицемір і базікало! Зашмарканий улесливий «масляний ріжок» — думаю, що цей останній вираз є суто -ширським і містить натяк на ріжок з прогірклого китового жиру (ворвані), який зазвичай підвішують до коліс возів для їх змазування.
— Ну досить, Едварде Крімсворте, — досить уже цього. Час нам підвести риску. Я витримав ваш тримісячний випробувальний термін, і мені він видався найогиднішим рабством у світі. Шукайте собі іншого клерка; я тут більше не залишуся.
— Що? Ви смієте мене попереджати? Зараз отримаєте те, що заробили… — Він зняв важкий батіг, що висів поруч з його макінтошем.
Я засміявся, навіть не завдавши собі клопоту приховати презирство. Його лють наростала; він виригнув з півдюжини грубих та нечестивих прокльонів, не посмівши, однак, підняти батіг, а потім продовжив:
— Тепер достеменно знаю, який ви жалюгідний підлабузник! Що ви розповіли про мене всьому N.? Відповідайте!
— Про вас? В мене нема ні причин, ані бажання говорити про вас.
— Брешете! У вас узвичаїлося патякати про мене; ви постійно на людях скаржитесь на моє ставлення до вас. Ви мало не кожному розповіли, що я даю вам малу платню і ставлюся до вас, як до собаки. Якби ви були собакою, я б сік вас цим батогом доти, доки не здер би з вас шкуру!
Він розмахував батогом, і кінець його торкнувся мого чола. Гаряча хвиля заполонила мене; кров у жилах на мить зупинилась, а потім із силою знов вирушила своїми каналами. Я швидко підвівся, підійшов і глянув на нього.
— Опустіть батіг, — сказав я, — і негайно поясніть, що маєте на увазі.
— Люб’язний, ти забув, з ким розмовляєш?
— З тобою. Гадаю, що тут нема нікого іншого. Ти стверджував, що я обмовляв тебе — скарживсь усім на малу зарплату та негідне ставлення. Доведи це.
Крімсону було невідоме почуття гідності, й коли я суворо запропонував дати пояснення, він їх і надав гучним верескливим голосом:
— Докази! ти їх матимеш! і повернися до світла, щоб я бачив, як твоє зухвале обличчя побуряковіє від сорому, бо таки доведу, що ти брехун та лицемір. Учора на зборах у міській ратуші я мав приємність бути публічно ображеним одним оратором, моїм опонентом, котрий звернувся до мене за темою обговорення; звернувсь до мене із натяком на мої особисті справи — з підтекстом про чудовисьок, позбавлених почуття родинної прив’язаності, та сімейних деспотів; верз він й інші дурниці. Коли я підвівся, щоб відповісти, брудний натовп почав викрикувати твоє ім’я, що відразу дало мені змогу вичислити, звідки вітер дме. Озирнувшись, побачив того зрадливого негідника Гансдена, який і був їхнім заводієм. Я помітив, як жваво ти з ним розмовляв місяць тому в моєму будинку, і знаю, що ти був у нього минулого вечора. А тепер запереч, якщо зможеш.
— Я цього й не заперечуватиму! І якщо Гансден підбурював людей проти вас, то він правий. Ви заслуговуєте публічного осуду — бо гіршої людини, суворішого хазяїна та жорстокішого брата годі й шукати!
— Люб’язний… — повторив Крімсворт і, щоб завершити це риторичне звертання, ляснув батогом у мене над головою.
Я миттю вирвав батіг, розламав його навпіл і шпурнув у камін. Крімсворт метнувся до мене, але я ухилився й застеріг:
— Лише торкнися мене — і я подам на тебе в суд!
Людей на кшталт Крімсворта, якщо їм протидіяти спокійно і твердо, завжди втихомирює лише така ж непомірна нахабність, як їх власна; Крімсворта зовсім не тішила перспектива постати перед мировим суддею; думаю, він зрозумів, що я не жартував. Після доволі довгого та пильного погляду, похмурого й здивованого водночас, він, зрештою, вирішив, що його гроші дають йому достатню перевагу над таким жебраком, як я, і що у нього в руках надійніший та дієвіший спосіб помститися, ніж доволі ризиковане тілесне покарання.