— Як? Без грошей?
— Вам варто подорожувати у пошуках їх, друже. Ви можете говорити французькою — без сумніву, з жахливим англійським акцентом — але ж можете. Вирушайте на континент: можливо, там щось підвернеться.
— Боже мій, як я цього хочу! — вигукнув я з мимовільним запалом.
— То їдьте: що, в біса, вас тримає? Ви можете добратися, приміром, до Брюсселя лише за п’ять-шість фунтів — якщо вмієте економити.
— Якби й не вмів, то злидні б мене навчили.
— Тож їдьте та увімкніть свої мізки, коли туди дістанетесь. Я знаю Брюссель майже так само добре, як N., і впевнений, що вам він підійде більше, ніж Лондон.
— А як щодо роботи, містере Гансдене? Мушу їхати туди, де можна знайти роботу; але як отримаю рекомендації; як заведу знайомства; де знайду роботу в Брюсселі?
— У вас знову говорить обачність. Ви кроку не ступите, не прорахувавши заздалегідь кожного дюйма. Чи нема у вас аркушика паперу та ручки з чорнилом?
— Думаю, що є, — і я з готовністю витягнув письмові приладдя, бо здогадався, для чого це все.
Він сів, черкнув кілька рядків, згорнув аркуш, запечатав його, підписав адресу і простягнув мені.
— Ось, містере Обачносте, початковий засіб, що допоможе вам зрубати перший сучок на тернистому шляху, всіяному труднощами. Я знаю, юначе, що ви не з тих, хто стрімголов мчить уперед, перед цим добряче не роззирнувшись довкола, і ви маєте слушність. Необачна людина викликає у мене відразу, і ніщо ніколи не змусить мене допомагати такій людині. Безрозсудний щодо себе вдесятеро безвідповідальніший стосовно інших.
— Сподіваюся, що це рекомендаційний лист? — запитав я, беручи послання.
— Із ним у кишені вам не загрожують злигодні, що, по-вашому, є приниженням: принаймні, я так вважаю. Особа, якій ви покажете цього листа, зазвичай має два чи три вільних респектабельних місця — і рекомендації для них.
— Це мене цілком влаштовує, — сказав я.
— То де ж ваша вдячність? — вимогливо запитав містер Гансден. — Невже ви не вмієте казати «дякую»?
— У мене є п’ятнадцять фунтів та годинник, якого мені подарувала хресна вісімнадцять років тому, — такою була моя доволі нелогічна відповідь, і подумки я визнав себе щасливою людиною та пообіцяв, що нікому не заздритиму в цьому християнському світі.
— А вдячність?
— Якщо все буде добре, містере Гансдене, я вирушу вже завтра і не залишуся жодного зайвого дня в N.
— Дуже добре — але ж тільки природно висловити вдячність людині, яка вам допомогла — тож поспішайте! Вже майже пробило сьому. Я чекаю подяки.
— Дозвольте пройти, містере Гансдене; мені потрібен ключ, а він он там на камінній поличці. До сну хочу спакувати валізу.
Годинник у будинку пробив сьому.
— Та він просто дикун, — мовив Гансден і, взявши капелюха із серванта, зі сміхом полишив кімнату.
Я хотів піти за ним: плануючи полишити N. наступного ранку, знав, що насправді не матиму іншої змоги попрощатися з Гансденом. Але вхідні двері з гуркотом зачинилися.
— Нехай іде, — сказав я собі, — колись ми ще зустрінемося.
Глава VII
Читачу, чи були ви коли-небудь у Бельгії? Чи випадково не пригадуєте, як вона виглядає? Чи не закарбувались її обриси у вашій пам’яті так, як закарбувалися в моїй?
Три — ні, радше чотири картини висять уздовж стін комірки, де зберігаються спогади мого минулого. Картина перша — Ітон. Усе на цьому полотнищі розміщене в перспективі, вдалині, у зменшеному вигляді, але яскраве, зелене, росянисте, з весняним небом, вкритим блискучими хмаринками, що, втім, натякають на дощ, бо ж моє дитинство не було суцільним сонячним світлом — у ньому траплялися похмурі, холодні та грозові дні. Картина друга, N., — величезний, закопчений; полотно потріскане і вкрите сажею: жовте небо, брудні хмари; ні сонця, ані синяви; зелень передмістя хвороблива й хирлява — вельми похмурий краєвид.
Картина третя: Бельгія; перед цим пейзажем я постою довше. Стосовно четвертої, то її вкриває завіса, яку я колись, можливо, зніму, а може, й ні — все залежатиме від моїх можливостей та зручності. В усякому разі, поки що вона мусить побути закритою. Бельгія! Назва неромантична й малопоетична, але коли її вимовляють, моє вухо так радо сприймає цей звук, серце так гучно б’ється у відповідь, що цього нездатні спричинити жоден інший звук чи слово. Бельгія! повторюю це слово й зараз, сидячи самотньо опівночі. Воно сколихує мій світ минулого, як заклик воскреснути; могили розверзаються, і мертві виходять звідти; думки, почуття та спогади, котрі щойно дрімали, спускаються до мене з хмар, і більшість із них оточені сяйливим ореолом; та поки я вглядаюся в їхні туманні форми й намагаюсь охопити обриси оком, звук, що пробудив їх, завмирає, й вони помалу тануть — кожна сама собою й усі відразу, як кільце туману, що заповзло під опалубку — прикликані до урн і знову запечатані в пам’ятники. Прощавайте, примари!